Вона грюкнула об стелю (яка перетворилася на стіну), ставши наді мною навскоси. Водночас кришка відчинилася і на задню стінку (яка перетворилася на підлогу) посипалися кістки і труха, зате мені нарешті вдалося вивільнити руку (яка перетворилася на млинець). Я відкотився вбік, на випадок якщо домовина стане на місце, і схопився за скалічену руку, відчуваючи вологу, яка з неї сочилася, але поки не наважуючись глянути й оцінити шкоду. Я досі не відчував такого болю, як мав би, — може, через холод, а може, через шок.
Я звівся на ноги й задер голову до неба. Пасок, кінець якого викинув з вантажівки, тягнувся нагору й зникав за краєм кузова. Мені здавалося, що я чув крики — мабуть, вигукували моє ім’я. Але не був певен. Я роззирнувся своєю в’язницею. З розтрощеною рукою не було жодного шансу видертися вгору по підлозі, яка тепер правила за стіну. Пасок не був закріплений, тож я не міг ним скористатися. До того ж вантажівка й далі тонула. Вода ринула в кузов через шпарину в одній зі стін. Може, в інуїтів і є тисяча слів для позначення снігу, але я певен, що не існує слова, яке описало б холоднечу тієї води. Кілька років тому, поки чекав на результати з клініки репродуктивного здоров’я, я прочитав, що температура мошонки, виявляється, впливає на показники спермограми, тож став носити вільні труси й тягати у ванну пакети з льодом. Тоді я, може, навіть зрадів би такій холодній воді. Але не зараз. Від неї німіло тіло. Від неї могло зупинитися серце. Я чомусь згадав, що саме так добувають осетрову ікру: ошелешують рибу, кидаючи в крижану воду, і розрізають живіт.
Невдовзі вже полилося через верх. Спершу струменіло лише з одного кутка, а тоді через край полилися цілі водоспади. Вода, вкрита крижаною піною, уже лизала мені коліна. Я дивився лише вгору, сподіваючись, що пасок лежатиме на льоду нерухомо й не зіслизне у вантажівку. Я ще раз перевірив вузол на поясі. Мій план був простий: дозволити воді підняти себе якнайближче до отвору, а тоді, коли весь кузов наповниться, прослизнути в щілину й виплисти на поверхню. Для цього потрібно буде триматися якнайближче до підлоги, щоб утрапити в проміжок, а не застрягнути в протилежному кутку. А ще було б добре не знепритомніти від шоку в крижаній воді. І не затягнути всередину пасок. Та навіть якщо це станеться, я плистиму вгору. Просто вгору. Нічого складного.
Вода вже сягнула мені по груди. Я не чув нічого, крім її ревіння у вухах, і не бачив нічого, крім латки сірого неба, поцяткованої бризками з крижаною піною. Смужка поступово звужувалася. Усе тіло нижче від шиї стиснулося від холоду. Я знову подумав про осетрів. Якщо зупиниться серце, я принаймні не відчую, як потопатиму. Це трохи заспокоювало.
«Вгору, вгору вгору, — наказував собі. А тоді небо зникло. Я набрав повні груди повітря. — Вгору, вгору, вгору».
Я прокинувся голим.
Мозок відчайдушно намагався зрозуміти, де я і що сталося. Може, мене витягли на берег? Відчуття потроху поверталися, і я зрозумів, що мені не холодно, тому я навряд чи надворі. Я був у ліжку. Мене вкрили по шию й ретельно підтикали ковдру, наче дитині, якій наснилось жахіття. Щоправда, дітей аж так міцно не кутають — на мить мені навіть здалося, що я в гамівній сорочці. В очах досі все розпливалося, і я закліпав.
Я був не високо, тож це не моє ліжко на горищі в шале. Мабуть, це готельний номер. Я мало що міг розгледіти в напівтемряві, бо в кімнаті були запнуті штори. Мене це дратувало, бо я хотів знати час, щоб не довелося ставити всі ті стереотипні запитання: «Котра зараз година?» чи «Як давно я у відключці?». У глибині кімнати перемовлялися якісь дві темні постаті — вони ще не помітили, що я отямився. Права рука пульсувала болем. Я відгорнув ковдру, щоб оцінити шкоду, і побачив, що на руці в мене товста кухонна рукавиця у квіточки. Я спробував зняти її та скривився, коли вона зчинила опір. Я встромив під неї палець і відчув якусь липку плівку: схоже, моя здерта шкіра прикипіла до тканини. Я зрісся з клятою кухонною рукавицею.
Хтось поклав руку мені на плече, і я припинив смикати рукавицю.
— Я б цього не робила. — Я підвів очі й побачив Джульєтт, власницю курорту. Вона похитала головою. За спиною в неї стояла Евонна. — Тобі краще цього не бачити.
Евонна дала мені пігулку з якоїсь помаранчевої пляшечки. Я покрутив її в пальцях.
— Оксикодон[15]. Це знеболювальні. Дуже потужні, — пояснила вона. Цієї інформації мені було досить, тож я кинув пігулку до рота. Евонна замислилася на мить — мабуть, міркувала про те, що наявність у неї цих пігулок псує враження про її здоровий спосіб життя, і додала: — У мене хвора нога.
Я розчарував сам себе, запитавши:
— Як давно я у відключці?
Евонна підійшла до вікна й розсунула штори, відтуливши чорне зоряне небо за вікном — таке саме, як було вчора, коли я лягав спати. Схоже, хуртовина вщухла, але вітер досі лютував, бо скло дрижало в рамі.
— Кілька годин, — сказала Джульєтт.
