Я бачив, що Марсело вивчає мене, намагається зрозуміти, що саме розповів мені Майкл. Вираховував, що можна пропустити, а де можна прикрасити правду. З мене жахливий гравець у покер, але думаю, що мій закляклий вираз обличчя (скалічена рука вимагала уваги, і я міг лише зціпити зуби, силкуючись уважно слухати Марсело) можна було інтерпретувати лише як закреп або осуд.
Марсело повів далі:
— Я натрапив на твого батька і його друзів випадково. Це було ще до того, як подався в корпоративне право — тоді я ще не міг дозволити собі перебирати клієнтами. Я був наполегливим і не просив багато грошей. Примудрився звести кілька звинувачень у грабіжництві на незаконне проникнення. Поступово з’являлися нові клієнти. Думаю, я просто вмів тримати рот на замку, кілька разів допоміг комусь зі зв’язками, і ці зв’язки зіграли мені на руку, надавши розголосу. Я не був адвокатом Шабель і ніколи не порушував закону, але був відомим у певних колах як людина, до якої можна звернутися з певними проблемами. Я не дурень, тож розумів, що роблю, але мені потрібні були гроші. Для Софії.
— Для Софії, — повторив я механічно.
Я згадав, що Майкл у сушарні сказав про тата: «Він порушував закон… аби дбати про нас». Тепер Марсело казав те саме, але я чомусь йому не вірив. Зрештою, Майкл мав на увазі, що тато не брав багато й не розкошував на ці гроші, але ж цього не можна сказати про Марсело, чи не так?
— Це правда, — здавалося, він виправдовується. Міркуючи про Майклові слова, я мимохіть задивився на «ролекс» Марсело, і він це, схоже, помітив. Він підвів руку й постукав пальцем по годиннику. — Це не якась там витребенька. Власне, твій батько залишив це для Джеремі. Це було в заповіті. Шкода, що ми не змогли його віддати.
Це заскочило мене зненацька. Тільки-но шматочки Майклової історії стали складатися в більш-менш зрозумілу картину, як ця дрібка інформації все зруйнувала, змусивши мене сумніватися в його чесності. Майкл твердо переконував мене в тому, що батько був таким собі Робіном Гудом — шляхетним злодієм. Але якщо він витрачав здобуті нечесним шляхом гроші на такі витребеньки, то, може, ним усе-таки керувала жадоба. І якщо він вписував такі розкішні годинники у заповіт, то міг приховати й інші скарби. Зрештою, саме це передбачала Ерін. Можливо, це й було тим, що Майкл купував у Алана. І саме за це тепер міг убивати хтось інший.
— Ти знаєш, як рекламують «ролекси»? — запитав Марсело.
Це було дивне запитання, і я не мав часу вислуховувати вихваляння Марсело, але пригадав ті пафосні реклами, тож відповів:
— Їх рекламують як речі, котрі можна передавати в спадщину з покоління в покоління.
— Саме так. Ми отримали це не відразу після того, як Джеремі… — Марсело прокашлявся, достоту почуваючись незатишно. — Тож це ваше з Майклом. Я просто тимчасово зберігаю.
— Щось не дуже тимчасове вийшло зберігання.
— Ми з матір’ю вирішили, що один з вас отримає годинник після її смерті. Я тут ні до чого. Так написано в її заповіті. Але ти можеш забрати його хоч зараз.
Марсело взявся розстібати ремінець, але я подумав, що це міг бути блеф. Наче пропонуєш другові останній шмат піци й сподіваєшся, що він відмовиться.
Я підвів рукавицю.
— Не думаю, що мені личитиме.
— Він твій, і Майклів теж, коли ви захочете його забрати. Але я хотів сказати, що цю річ створили, щоб передавати її з покоління в покоління. Я ношу його як нагадування… — Він тужливо зиркнув на годинник. Я не знав, що вітчим узагалі здатен на такі сентименти. — …що маю дбати про вас. І про вашу матір.
Я приховав пирхання під черговим нападом сухого кашлю. Я бачив перед собою лише багатого чоловіка, який милується своїми скарбами й переконує себе, що вчинив шляхетно, одружившись зі вдовою друга. Мені закортіло вколоти його, указавши на марнославство, навіть більше, ніж хотілося пігулок Евонни (чесно кажучи, про них було дуже важко не думати), але ми відхилилися від теми, і треба було завадити йому уникнути розмови.
— Тож ти допомагав Шаблям? І був батьковим адвокатом, так?
— Так ми познайомилися. Стали спілкуватися, зблизились. Я допомагав йому як міг, але твій батько ступив на хибний шлях, зійти з якого дуже складно. Його не раз ловили на гарячому, і якось мені не вдалося врятувати його від сорокап’ятиденної неоплачуваної відпустки, якщо ти розумієш, про що я. Здається, тобі тоді було три чи чотири роки. — Я не пригадував, щоб батько зникав на шість тижнів, але це вписувалося в образ чоловіка, якого пам’ятав лише за слідами його присутності. Марсело казав далі: — Ми обидва сприйняли це як знак. Він був готовий почати все із чистого аркуша, та і я наказав собі більше не брати грошей у конвертах, не знаючи, звідки вони. Але все це… Не знаю, як пояснити, але твого батька знову затягнуло. Та цього разу все було інакше. Сталося насильство, і поліції набридло дивитися на це крізь пальці.
— Майкл казав, що вони взялися викрадати людей, бо це було вигідніше, ніж обчищати будинки, — сказав я.
