— Саме так. Вони підстрелили одного рієлтора, коли той відмовився відмикати сейф. Чоловік вижив, але все це було дуже нетипово для Шабель. Вони більше не задовольнялися золотом із шухляд для шкарпеток: тепер їм були потрібні сейфи, а коли й цього стало замало — банківські рахунки. То були пізні вісімдесяті: викрадення задля викупу були в моді. Шаблі спробували й собі, і їм сподобалось. Усі носи в поліції одразу повернулися до них. Тепер було зрозуміло, що в буцегарню полетять усі причетні, якщо хтось спіймається. Роберт знав, що може загриміти у в’язницю надовго й знову побачити вас, коли ви будете вищими від нього.
— Тож ти допоміг йому укласти угоду, — ледве видушив я. Рука палала. Хотілося вийти надвір і впасти в сніг, але я боявся, що він випаровуватиметься від самого доторку. — Він надавав інформацію в обмін на недоторканність?
Марсело крутив годинник на зап’ястку. Він знову на мить заплющив очі: цього разу стирав минуле, до якого не хотів повертатися.
— Я допоміг усе влаштувати. Роберт мав дістати для них головних гравців. Але щоразу, коли він приносив детективу одну відповідь, вона ставила йому два нові запитання. Хотіла, щоб він не полишав угруповання, щоб працював із Шаблями. Але в цьому й був підступ, бо, намагаючись задовольнити її запити, він дедалі глибше загрузав. Вона хотіла, щоб він виказував брудних поліцейських, яким платили Шаблі. Вона не збиралася відпускати його, поки він не дістане їх усіх.
— Тобто він шукав неспростовні докази проти Голтона та його напарника? Майкл казав мені, що та зустріч на заправці не була випадковою. То це й були ті двоє, яких він мав «дістати», щоб виконати свою частину угоди? Може, він нарешті накопав щось на них?
Марсело знизав плечима.
— Я теж завжди так думав. Але Роберт ніколи не показував мені доказів — усе це залишалося між ним і його кураторкою. Він сміявся з того, що його змушували робити, — справжні «шпигунські штуки», як він їх називав. Розказував, як круто працювати під прикриттям. Принаймні спершу.
Він відкинувся на спинку крісла й замовк, потираючи руками коліна. Явно поринув у спогади. Марсело сумував за другом.
Мені було дуже дивно уявляти батька таким: чоловіком, за яким сумують. Може, він усе-таки залишив у спадщину ще щось, окрім лихої слави? Розповідь Марсело все-таки змусила мене поглянути на батька в трохи іншому світлі. Він був чоловіком, який жартував про
Робота під прикриттям. Кураторка. Шпигунські штуки. Я крутив ці слова в голові. Одна з моїх книжок була про те, як писати шпигунські романи, і хоча продавалася вона не дуже добре, я трохи тямив у Ладламі й Ле Карре[16].
— Це все, що я знаю, — просочився в мої роздуми голос Марсело.
— Усе? — Я не розплющував очей, сподіваючись, що мій незагрозливий, напівмертвий вигляд спонукає його до ще якогось зізнання. Марсело не заковтнув наживки, тож я вирішив трохи натиснути. Зрештою, тепер я був Майкловим адвокатом, тож мав право на невеличке нахабство. — Тобі було відомо все це, коли судили Майкла. Ти скористався Алановим минулим, щоб маніпулювати стороною звинувачення, бо знав, що вони не захочуть, щоб цю незручну інформацію витягували в судовій залі. Саме тому ніхто не ставив жодного запитання про готівку, яку знімав Майкл, не шукав тих грошей і не розбирався з дивним вогнепальним пораненням.
— Яких грошей?
Це трохи мене похитнуло. Адже Марсело мав перевірити Майклові рахунки, чи не так? Чому під час розслідування ніхто не помітив зникнення такої великої суми? Навіть якби Майкл знімав гроші маленькими частинами, це все одно було б легко виявити. Але я не надто знався на таких розслідуваннях. Треба було читати більше юридичних трилерів.
— Не знаю, на що ти натякаєш, але я виторгував Майклові найкращу угоду за тих обставин, використавши всі доступні мені засоби. Це моя робота.
— Ти готовий порушувати правила заради Майкла, але не заради Софії.
Я пригадав, що він не хоче захищати доньку в її справі про лікарську помилку.
— Це… — Марсело наїжачився. Я почув шурхіт одягу, коли він виструнчився в кріслі. — Це не зовсім так. Віриш чи ні, та я хочу як краще для неї.
