— Є щось? — запитала вона нарешті, утомившись чекати. Відтак підійшла до мене й зазирнула через плече. — У мене подруга втрапила в таку схему. — Я зрозумів, що вона дивиться на інстаграм Люсі на іншому моніторі, де я лишив відкритим допис із банківським рахунком. — Це все брехня. Їх просять підробляти ці зображення й публікувати, наче вони заробляють гроші. Навіть якщо надходження й справжні, ти ніколи не побачиш, скільки вони витрачають, аби це отримати. А пускають на вітер вони купу власних грошей, хоча заробляють іноді навіть менше.
Ерін казала, що Майкл розповідав їй про фінансові проблеми Люсі — частково завдяки цьому вони так зблизилися. З іншого боку, Майкл якось начаклував двісті шістдесят сім тисяч доларів. Може, вони обоє приховували свої борги одне від одного.
Я ще раз прогорнув перелік гостей, сподіваючись, що все-таки натраплю на щось цікаве. Від Діланів майоріло в очах. Я нагадав собі, що це інакше місце, ніж явно не призначений для вечірок «Скай лодж». Тут марно було шукати когось, пов’язаного зі злочином тридцятип’ятирічної давності: жодна людина за сорок не ступить сюди ані ногою. Це як святкувати вихід на пенсію в Канкуні.
Хіба що…
— Ґевіне! — Тепер я квапливо гортав перелік гостей. — Ти казав, тут живе старше подружжя?
— Ага. Носа з кімнати не потикають. Гадаю, вони поплутали курорти, бо ж справді… У нас тут яких тільки людей не буває, але це точно не наша клієнтура. Ми навіть обслуговуємо їхній номер, чого зазвичай не робимо, бо мені трохи шкода їх, розумієте?
— Упевнена, вони лишають за це гарні чайові, — сказала Джульєтт.
— Я ж і кажу: не зовсім наша клієнтура.
— Кімната 1214? — запитав я, прямуючи до дверей. — Проведеш мене туди?
— Ох, ем-м, гаразд, — засопів Ґевін, відчайдушно ворушачи мізками й ногами водночас, намагаючись зрозуміти, що відбувається, і наздоганяючи мене. Джульєтт й Енді приєдналися до нас. — Ви знайомі, чи що?
Я сумнівався, що для когось іще з присутніх ім’я в таблиці щось означатиме. Дванадцять годин тому воно не означало нічого й для мене. Але в детективних романах не буває збігів, і в таблиці не могло бути помилки.
Ґевін провів мене до номера. Подумати тільки: уся ця історія почалася з таблички в «екселі», і тепер інша табличка в «екселі» може покласти їй край.
Кімната 1214, Маколі.
— Поки не знайомі, — сказав я і постукав у двері.
Едґар і Шивон Маколі радо запросили мене ввійти, коли я відрекомендувався Ернестом Каннінґемом. Вони були старші за мою матір, але здавалися енергійнішими. Едґар був одягнений у сорочку поло кольору лайма, заправлену в підперезані паском коричневі слакси. У чоловіка був набряклий ніс любителя віскі. Шивон була низенька, з коротко підстриженим сріблястим волоссям і худенькими руками, через що здалася мені схожою на замерзлі деревця, які я бачив дорогою сюди. На шиї в неї був шарф «Барбері»[19]. Як і казав Ґевін, то була не його клієнтура.
Їхня кімнатка була тісна: двоповерхове ліжко під стіною ліворуч, вішак на протилежній стіні (шафа сюди все одно не помістилася б), один стілець, жодного стола. Роль останнього виконувала валіза, покладена на стосик книжок й обіперта на стілець з одного боку та на нижнє ліжко з іншого. На валізі були розсипані гральні карти. Біля входу також була крихітна ванна, завбільшки з комірчину. Цей курорт був спланований за принципом круїзного корабля: максимальна місткість на мінімальній площі. Пахло тут, як і всюди: вогкістю й пліснявою. Попелу в повітрі я не помітив.
Маколі одразу заметушилися біля нас. Едґар теревенив про погоду, а Шивон схопилася за електричний чайник, раз по раз перепрошуючи, що в них є лише дві чашки, тож комусь із нас доведеться обійтися без чаю. Енді прийшов сюди зі своїм пивом, і тепер легенько здійняв його в руці, відмовляючись від запрошення. Ми з ним і Джульєтт незграбно всілися на нижньому ліжку, яке при цьому просіло так, що наші коліна опинилися на рівні грудей. Ґевін стовбичив у дверях.
Едґар сів на єдиний стілець у кімнаті й злегка нахилився до нас, обіпершись ліктями на коліна.
— Ми не були впевнені, що хтось приїде, із цією хуртовиною і рештою всього, тож я дуже, дуже вам вдячний. — Його акцент здавався британським, силоміць нацупленим на австралійський. Манера розмовляти була майже аристократична, але чоловік явно був навчений так говорити. — Майкл не зв’язувався з нами, а ми подумали, що він застряг десь, тож вирішили просто чекати. Курорт дещо не в нашому стилі, але це навіть цікаво. Чи не так, люба? — гукнув він.
— Ох, так, милий! — Шивон визирнула з ванної — її окуляри запітніли від чайника. — У гостьовому будинку «Скай лодж» не було вільних номерів, а ходити від шале по такому снігу мені вже трохи важко, хоч вони й гарненькі. І Майкл вважав, що нам краще лишитися тут. Я вже сто років не спала на двоповерховому ліжку, але чом би й ні? Зважаючи на те, для чого ми сюди приїхали, це трохи розважає. Наче якась пригода.
