- Те, що ти кажеш, тільки завдає мені болю. Та не думаю, щоб ти хотів улестити мене. Надто серйозно ти говориш. Але повір, кузене Кассію, усе це химери, і ти легко їх позбудешся. Є інші жінки, куди вродливіші за мене, і не одна з них рада була б почути такі слова. Чому б тобі не звернути свій погляд на них?
- Чому? - гірко, з притиском перепитав Колхаун.- Марне запитання!
- Ні, не марне, і я повторюю його. Куди марніше твоє захоплення мною. Мушу тобі щиро сказати, Кассію : я не кохаю і не можу покохати тебе.
- То ти не хочеш стати моєю дружиною?
- Оце таки марне запитання. Я ж сказала, що не кохаю тебе. Хіба цього не досить?
- А я сказав, що я тебе кохаю. І це одна з причин, чому я хочу одружитися з тобою. Але є ще й інші. Хочеш послухати?
При останніх словах з обличчя Колхауна зник благальний вираз. Тепер він знов скидався на ягуара перед стрибком.
- Ти сказав, що є й інші причини. Назви їх, не соромся. Я не боюсь нічого.
- Он як? - насмішкувато мовив він.- Не боїшся?
- Не знаю, чого б мені боятися. А що, хіба є чого?
- Я не кажу - тобі, а от твоєму батькові таки є чого.
- То я хочу знати. Все, що стосується батька, так само стосується й мене. Я його дочка і тепер, на жаль, єдина дитина... Говори далі, кузене Кассію! Що там за хмара над нами нависла?
- Не хмара, Лу, а серйозна і цілком реальна небезпека. Лихо, з яким йому вже несила боротися. Ти змушуєш мене говорити про речі, яких тобі краще б не знати.
- Та невже? Помиляєшся, кузене Касе. Я вже знаю про ті речі. Мені відомо, що мій батько весь у боргах і що заборгував він тобі. Та й як мені було цього не зрозуміти? З твоєї бундючної поведінки в домі, з хазяйського тону, яким ти говориш при слугах, навіть вони вже здогадалися, що тут щось не те. Ти - власник Каса-дель-Корво, я це знаю. Але я - не твоя власність! Ця смілива відповідь збила з Колхауна пиху. Козир, на який він розраховував, явно не обіцяв виграшу, і відставний капітан притримав його. Він мав у руках ще сильніший козир і тут-таки виклав його.
- Он як! - глузливо сказав він.- Ну що ж, коли я й не владний над твоїм серцем, то твоє щастя - в моїй владі. Я знаю того ницого негідника, через якого ти мені відмовила...
- Про кого це ти?
- Яке святе невідання!
- Цього разу справді. Та коли під негідником ти маєш на думці себе, то з цим я згодна. Визначення надто точне, і помилитися важко.
- Нехай так! - відказав Колхаун, аж побагровівши з люті, але ще стримуючи себе.- А коли вже ти маєш мене за таке ніщо, то навряд чи твоя думка про мене зміниться на краще, коли я скажу, що збираюся зробити з тобою!
- Зробити зі мною? Чи не надто ти зарозумілий, кузене Касе? Ти говориш так, наче я твоя служниця чи рабиня. А до цього далеко.
Колхаун аж зіщулився від цієї гнівної одповіді, але промовчав.
- Схаменися! - провадила Луїза.- Що це за погрози? Ану скажи, що ти збираєшся зі мною зробити? Я хочу знати.
- Дізнаєшся.
- Ні, скажи! Виженеш мене в прерію чи зашлеш у монастир? А може, замкнеш у в'язницю?
- Ну, тобі б напевне сподобалося, якби тебе замкнули там разом із...
- Кажи ж бо! Яка буде моя доля?,Я з нетерпінням чекаю присуду.
- Не поспішай. Перша дія відбудеться завтра.
- Так скоро? А можу я спитати - де?
- В суді.
- Як вас розуміти, сер?
- Ти станеш перед суддею і присяжними.
- Ви собі можете жартувати, капітане Колхауне. Але дозвольте вам сказати, лцо мені не до душі такі жарти...
- Де ж пак, жарти! Я кажу те, що є. Завтра починається суд, і містер Моріс Джеральд,- чи Мак- Свинні, чи О'Кнуррі, чи яке там його ірландське прізвисько,- стане перед суддею як обвинувачений у справі про вбивство твого брата.
- Це брехня! Моріс Джеральд не...
- Не вбивав його, ти хочеш сказати? Атож, звинувачення ще треба довести. І воно буде доведене,
і вирішальні докази про нього суд почує з твоїх-таки уст, на превелику втіху присяжних.
Великі, наче в газелі, очі молодої креолки ще дужче розширились. Та й дивилася вона на співрозмовника так само, як дивиться злякана газель: зі страхом, подивом і німим запитанням.
Минуло не менш як десять секунд, поки вона здобулася на слово. У голові в неї роїлися думки, здогади, страхи, підозри.
- Я не розумію, до чого ти ведеш,- нарешті озвалася вона.- Ти кажеш, мене викличуть на суд. Навіщо? Хоч я й сестра того, кого... але ж я нічого не знаю... не можу нічого додати до того, що відомо всім.
- Ні, можеш, та ще й чимало. Далеко не всім відомо, що в ніч убивства ти призначила побачення в глухому кінці саду. Не знають люди й про те, що сталося під час цього таємного побачення. Як Генрі урвав його; як він розлютився від думки про ганьбу, що впала не тільки на його сестру, а й на всю родину, і погрожував убити винуватця; як йому завадило здійснити цю погрозу тільки втручання жінки, підло звабленої тим негідником... Не знають вони й що було далі: як Генрі здуру подався слідом за тим паскудним ірландським собакою і що він мав на думці. Свідками цього були тільки двоє.
- Двоє? Хто? - спитала Луїза машинально і через те майже спокійно.
Відповідь на її запитання була не менш холоднокровна:
- Один був Кассій Колхаун, друга - Луїза Пойндекстер.
