І знов перед його внутрішнім зором постало все, що він мав: землі, раби, добробут, становище, а поряд - те, що його чекало: бідність і загальна зневага.
Бідність лякала його, проте не більше, ніж чоловік, що стояв перед ним,- його небіж, який хотів замінити йому сина.
Неможливо збагнути, чому Добро так часто дає здолати себе Злу. Так сталось і цього разу. Добро в душі Пойндекстера відступило перед злом. Він пообіцяв небожеві свою допомогу, хоча й знав, що занапастить цим щастя рідної дочки.
- Лу!
- Що, батьку?
- Я маю до тебе одне прохання.
- Яке, батьку?
- Ти знаєш, що твій двоюрідний брат Кас кохав тебе. Він ладен умерти за тебе. Та йдеться не про те - він хоче з тобою одружитись.
- Але я не хочу одружуватися з ним. Ні, батьку, краще я помру! Зухвалий негідник! Я розумію, що це означає. І чому він переказує своє освідчення тобою? То можеш сказати йому, що я скоріш подамся в дику прерію і зароблятиму собі на хліб, ловлячи диких коней! Так і скажи!
- Подумай, дочко! Ти, мабуть, не знаєш...
- Що ти боржник мого прекрасного кузена? Я все знаю, любий тату. Але знаю й те, що ти Вудлі Пойндекстер, а я твоя дочка.
Хоч який був тонкий цей натяк, але справив сподіваний вплив. У душі плантатора спалахнула колишня гордість, і він відказав:
- Луїзо, люба! Як ти схожа на свою матір! А я сумнівався в тобі. Пробач, моя благородна дитино. Забудьмо те, що було. Роби як знаєш. Коли хочеш - відмов йому.
Луїза Пойндекстер не забарилася скористатись батьковим дозволом. Не минуло й півгодини, як Колхаун дістав рішучу відмову.
Відставний капітан сватався уже втрете. Щоправда, перші два рази не так прямо, а більше натяками й недомовками.
Третій раз мав бути останнім - про це свідчила Луїзина відповідь. То було коротке «ні», підкріплене таким самим коротким і промовистим «ніколи». Молода креолка сказала це навпростець, без зайвих церемоній і вибачень.
її відмова начебто не здивувала Колхауна. Певно, саме такої відповіді він і чекав. Не виявив він і звичайного за таких обставин смутку чи розпачу. Обличчя його лишалося незворушне й навіть не поблідло. Він стояв перед двоюрідною сестрою, мов ягуар, що завмер перед стрибком на свою жертву. Очі його ніби говорили: «Зараз ти в мене заспіваєш іншої».
Та сказав він ось що:
- Ти серйозно, Лу?
- Авжеж, сер. Хіба схоже, що я говорю жартома?
- Ти говориш так, наче не завдала собі клопоту подумати.
- Про що?
- 'Багато про що.
- Скажи мені!
- Ну, по-перше, про те, як я тебе кохаю. Вона промовчала.
- Я так тебе кохаю,- провадив він, чи то пояснюючи, чи то благаючи,- так кохаю, Лу, як ще ніхто нікого не кохав. Це кохання може згасити тільки моя смерть. Твоя його не згасить. Він замовк, але відповіді не було.
- Дарма розказувати тобі історію мого кохання. Воно зродилося того самого дня й тієї самої години, як я вперше побачив тебе. Не скажу, що я кохав тебе дедалі дужче, ні, дужче кохати просто неможливо. Не знаю, чи пам'ятаєш ти, як я приїхав тоді в дім твого батька, шість років тому. Я зліз з коня, і ти запросила мене прогулятися з тобою по саду, поки подадуть обід. Ти була тоді зовсім дівчинкою, Лу, але вже такою красунею, як тепер. Коли ти взяла мене за руку й повела доріжкою під деревами, ти, звісно, й гадки не мала, що дотик твоїх пальчиків збудив у мені дивний трепет, а твоя мила балачка залишила в моєму серці такий глибокий слід, що його не могли стерти ні час, ні відстань, ні навіть гуляще життя.
Луїза слухала його мовчки, але вже не так байдужно, як перше. Та й яку б жінку не зворушили ті красномовні, палкі й солодкі для жіночого вуха слова! Отож і в погляді молодої креолки засвітилося коли й не схвалення, то принаймні співчуття. Але вона й далі мовчала.
Колхаун заговорив знову:
- Атож, Лу, я кажу щиру правду. Я спробував усі ті засоби. Шість років - цілком достатній час. Від Міссісіпі до Мексики - чимала відстань, а я поїхав туди тільки для того, щоб забути тебе. Та й це було марно, і, повернувшись, я вкинувся в гульню. Новий Орлеан добре все те знає... Я не запевнятиму тебе, ніби моє почуття стало ще сильніше від того, що я намагався його придушити. Ні, я вже казав, що сильнішого просто не може бути. З тієї хвилини, як ти взяла мене за руку й назвала кузеном - та ще й гарним кузеном, Лу! - від тієї самої хвилини воно палало в мені з однаковою силою. А як і пригасало, то хіба лиш тоді, коли з ревнощів я так ненавидів тебе, атож, так ненавидів, що ладен був убити!
- Бог з тобою, капітане Колхауне! Що це за дикі вигадки? Безглуздя якесь!
- А проте я кажу правду. Часом я так тебе ревнував, що насилу стримував себе. Але почуттів своїх стримати не міг, ти це знаєш.
- На жаль, кузене, я не можу нічого зарадити. Я ніколи не давала тобі приводу думати...
- Я знаю, що ти хочеш сказати, можеш і не доказувати. За тебе докажу я сам: «думати, що я кохаю тебе». Ось слова, які ти хотіла сказати. А я й не думав. І не закидаю тобі, ніби ти зваблювала мене. Не ти в цьому винна. Винен Бог, що наділив тебе такою вродою, або ж диявол, який надав мені побачити її.
