Глянув час у ятці на рекламному годиннику з логотипом коли. Мати вже мала б повернутися з Бостона — і повернулася, певно, бо інакше своє улюблене мило пропустить. Нову дірку в голові собі зробила. Вона психічка просто — все нормально було з тим її гніздом, яке в голові мала ще до його народження, але вона стільки років скиглила про перешкоди, роздільність і сенсорні витоки, що тепер узяла кредит і поїхала в Бостон ставити якусь срану дешеву заміну. Якесь таке місце вибрала, що й записуватися наперед не треба. Заходиш, і зразу ту штуку в голову вкручують... Він чітко собі уявляв, як вона заходить додому з пляшкою в пакеті під пахвою, навіть пальта не знімає, тупо йде до «Хітачі», вмикається, і те мило їй мізки промиває шість годин поспіль. Очі скляні, а коли серія класна, то й слинку пускає. І десь раз на двадцять хвилин елегантненько так, по-жіночному сьорбає з пляшки.

Вона такою була, скільки Боббі себе пам'ятав, — сповзала потроху в синтетичне белькотіння, в симстимові серіали, про які доводилося вислуховувати все життя. Іноді досі виникала моторошна підозра, ніби персонажі, про яких вона торочить, — якісь їхні родичі, багаті красиві тітки й дядьки, котрі могли би про них і згадати, якби він не був таким малим гівнюком. Тепер він думав, що це, може, й правда, — вона в те гівно втикала всю вагітність, а так і було, сама казала, і от він, крихітний зародок на прізвище Ньюмарк, коцюрбився в утробі, де відлунювали тисячі годин усяких там «Важливих людей» і «Атланти». Але уявляти, як було там, у животі Марші Ньюмарк, йому не подобалося. Від цього чомусь піт виступав і трохи ніби як нудило.

Мамка Марша. Десь тільки рік тому, чи що, Боббі непогано зрозумів, як влаштований світ, — принаймні тепер йому так здавалося — і йому було цікаво, як це його мамка досі спромагається собі там місце знаходити, хоча її майже витіснило разом із пляшкою й привидами, що говорять до неї крізь гніздо в черепі. Бував іноді в неї особливий настрій, особливо коли встигала добряче хильнути, — порозказувати Боббі історії про його батька. Десь із чотирьох років він розумів, що це дурня, бо історії завжди обростали новими подробицями, але все одно довго знаходив у тих її розповідях задоволення.

За кілька кварталів від Леонового клубу Боббі помітив між будинками проїзд для вантажівок, відгороджений від вулиці свіжопофарбованим сміттєвим контейнером, — синя фарба поблискувала на пощербленій дірявій блясі. Вгорі світила самотня галогенна. Він придивився собі зручний парапет і всівся так, щоби не розчавити «Оно-Сендай». Іноді просто треба зачекати. Цього він, серед іншого, навчився в Двох-На-День.

Із переповненого бака стирчав розмаїтий промисловий брухт. У Баррітауні, як і всюди, були свої сірі виробники — сектор «тіньової економіки», як казали в новинах балакучі голови, та Боббі переважно не надто прислухався до балакучих голів. Просто схемки. В усіх свої.

Нетлі дрібно нарізали криві орбіти навколо галогенки. Боббі байдуже спостерігав за трьома дітьми — може, років по десять, не більше, — які видерлися, мов скелелази, синьою стіною бака по брудній білій нейлонці з саморобним гаком, що колись, певно, був вішаком для одягу. Коли останнє дісталося верху й зникло за бортом серед завалів пластику, линву швиденько затягли нагору. В баку зашаруділо й заскрипіло.

Точно як я, думав собі Боббі, теж колись так робив, тягав зі смітників усяку знайдену там дивину. Колись сестра Ліна Воррена майже цілу людську руку знайшлазагорнуту в зелений поліетилен і перев'язану гумками.

Коли в мамки Марші траплялися двогодинні напади набожності, вона вривалася до кімнати Боббі, вигрібала весь його улюблений непотріб і ліпила на стіну над ліжком якесь релігійне голографічне страховидло. Ісуса там, чи Габбарда, чи Пресвяту Діву — їй чхати було, головне під настрій. Якийсь час Боббі це страшенно вибішувало, а тоді він виріс, вийшов у вітальню з клепальним молотком і заніс його над «Хітачі» — мовляв, ще раз до моїх речей торкнешся, я твоїх друзів порішу, ма, і то всіх одразу. Більше вона так не робила. Але голограми ті на Боббі все-таки трохи вплинули, бо хлопець почав думати про релігію як про штуку, яку ще обміркує колись потім. У принципі, як він розумів, є люди, котрі без цієї срані не можуть, і завжди були, як він здогадувався, просто він не з таких — і тому міг.

Одне зі сміттяренят визирнуло з-за борту бака, примружилося зосереджено, дослідило місцевість і знову зникло. Щось калатало й скрипіло. Бліді ручки підняли покоцану металеву каністру і виштовхнули її на нейлоновій линві. Нормальна здобич, подумав собі Боббі, можна збирачам кольормету здати й заробити трохи. Каністру спустили на землю десь за метр від його черевиків, а коли та приземлялася, то крутнулася на линві, й стало видно рогату позначку біонебезпеки.

Перейти на страницу:

Поиск

Все книги серии Кіберпростір

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже