Великий майданчик — територія нейтральна, принаймні теоретично, а лобники ніби союзники готичних. Зв'язки в Боббі з готичними були міцні, хоча він і лишався самостоєм. Самостоєм у Баррітауні бути непросто. Коли озлоблене бурмотіння за спиною затихло, Боббі спало на думку, що угрупування якось упорядковують тутешнє життя. Коли ти готичний і тебе казуал підрізав — нічого дивного. Може, якщо в причинах розібратися, виявиться якась дурня, але правила є правила. А от самостоїв підрізали пиловики з пронюханими мізками або якісь заблудлі хижі психи, що їх сюди аж із Нью-Йорка заносило, як того минулорічного типочка, Збирача прутнів, який трофеї по пакетиках розпихував і носив у кишені...
Боббі, здається, намагався прокласти маршрут утечі з цієї місцевості, відколи народився. Тепер він ішов уперед, і кібердека в спинній кишені постукувала по хребту з кожним кроком. Так, ніби підганяла шурувати звідси.
— Ну що, Дві-На-День, — звернувся Боббі до громадин Проектів, — от би тобі звідтам спуститися й тусувати зараз у Леона, щоби я тебе знайшов, правда ж?
У Леона Дві-На-День сьогодні не тусував.
І ніхто не тусував, коли не рахувати самого Леона, який длубався в таємничих нутрощах телешифратора розігнутою скріпкою.
— Чого просто не взяти молоток і не постукати нормально, доки та срань не запрацює? — спитав Боббі. — Користі стільки ж.
Леон підвів очі. Йому було десь за сорок, точно не скажеш. Здається, в нього й шкіра якогось невизначеного кольору, ну, чи в певному світлі набувала такого кольору, ніби він єдиний у світі представник невідомої раси. Купа надто випуклих лицьових кісток, матово-чорне волосся. В його підвальному піратському клубі Боббі постійно тусував останні два роки.
Леон утупився в Боббі замиленим поглядом моторошних очей — перламутрово-сірих, ніби затягнутих прозорою оливковою плівкою. Ті очі нагадували Боббі про устриць і лак для нігтів, а про таке не надто приємно думати в зв'язку з чиїмись очима. Колір такий, як от іноді барні стільці оббивають.
— Я тільки сказати хотів, що таке гівно колупанням не полагодиш, — розгублено додав Боббі. Леон повільно похитав головою й знов узявся досліджувати нутрощі шифратора. Люди платили, щоби тут тусувати, бо Леон піратив кіношоу й симстим із кабельного й показував таке, до чого пересічні баррітаунці в житті б не доступилися через бідність. У глибині клубу збирались ділки й можна було випити «за внесок» — наливали самогон звідкись із Огайо, присмачений синтетичним апельсиновим наповнювачем, який Леон десь мутив у промислових об'ємах.
— Цеє, Леоне, а скажи, — озвався знов Боббі, — не бував тут Дві-На-День останнім часом?
Нестерпні очі зосередилися на Боббі й аж надто довго його роздивлялися.
— Ні.
— Може, вчора?
— Ні.
— Може, позавчора?
— Ні.
— Ой. Добре. Дякую.
Немає сенсу доскіпуватися до Леона. Купа причин цього не робити насправді. Боббі оглянув велике тьмяне приміщення — симстим-центри, погаслі екрани кіношоу. Клуб займав вервечку майже однакових приміщень у підвалі напівжитлової панельки з модулями для квартирантів-одинаків і малих промислових цехів. Хороша звукоізоляція — музики майже не чути зовні. Ночами Боббі частенько вивалювався з Леонового клубу з купою хімії й шумом у голові в зовнішній світ, що здавався чарівним мовчазним вакуумом, і вуха гули аж до дому на тому боці Майданчика.
Тепер у нього лишалася година, доки почнуть сходитися перші готичні. Ділки — переважно темношкірі з Проектів чи білі з міста або інших передмість — не вийдуть на роботу, доки не збереться досить готичних, щоби було з ким працювати. У ділків репутація псується, коли довго сидіти й чекати, бо тоді й не заробиш, а без заробітку жоден ділок, який себе поважає, не стане тусувати в Леона чисто для задоволення. Окрім готичних, тут тусують переважно тупі хотдожники, і то тільки по вихідних — приходять зі своїми дешевими деками й дивляться кіношоу, де японці кригу ламають.
Була та пора, коли все бачиш дуже чітко, кожну дрібницю аж ген у кінці вулиці бачиш, свіжу зелень на чорних гілках дерев, що ростуть із отворів у бетоні, й відблиски сталевих накладок на черевиках якоїсь дівчини на наступному перехресті — ніби дивишся крізь таку особливу воду, яка загострює зір, хоча надворі вже майже темно. Він розвернувся, закинув голову й роздивлявся Проекти. Були поверхи, які ніколи не світилися, — може, закинуті, а може, там просто затемнені вікна. Що там робиться? Може, спитає колись у Двох-На-День.
