Кімнату заповнила ароматна пара, дзеркала задиміли й потекли, розмиваючи її оголене відображення. Отак запросто? Золотий кредитний чип від Вірека викупив її зі злиднів і переселив у цей готель із білими рушниками, такими чистими й товстими, аж дряпучими? Свідомість плуталася — ніби вона тремтіла на краю страшного провалля. Цікаво, яку владу дають гроші, коли їх досить — по-справжньому досить? Вона підозрювала, що тільки Віреки могли б розуміти це достеменно, та цілком імовірно, що функція такого розуміння в них вимкнена, й розпитувати Вірека про заможне життя — все одно, що намагатися дізнатись більше про воду від риби, яка в ній плаває. Так, дорогенька, вода мокра. Так, дитя моє, багатство тепле, ароматне, дряпучо-рушникове. Переступила бортик ванни і лягла.
Завтра вона піде стригтися. В Парижі.
Телефон Андреа дав шістнадцять гудків, перш ніж Марлі згадала про ту її програму. Вона досі ввімкнена, і цього дорогого брюссельського готельчика точно немає в телефонній книзі. Потягнулася, щоби покласти слухавку на мармуровий столик при ліжку, і телефон тихо дзенькнув один раз.
— Вам пакунок кур'єром із «Ґалері Дюпре».
Коли портьє — цього разу молодший і смаглявий, можливо, іспанець — пішов, вона віднесла пакунок до вікна й покрутила в руках. Загорнутий в аркуш паперу ручної роботи, темно-сірий, складений у тій хитромудрій японській манері без клею й стрічки, що варто раз розгорнути — і вже ніколи назад не складеш. Назва й адреса галереї — тисненням у кутку, а її прізвище й назва готелю — посередині, від руки, бездоганно каліграфічним почерком.
Марлі розгорнула пакунок — у руках опинилися новий браунівський голографічний проектор і плаский прозорий пластиковий конверт. У конверті сім пронумерованих голографічних картриджів. За вузеньким ґратчастим балконом надвечірнє сонце золотило дахи Старого міста. Знизу було чути сигнали авто й дитячі крики. Вона зачинила вікно й підійшла до письмового стола. Браунівський проектор — гладенький чорний прямокутник на сонячній батареї. Перевірила заряд, дістала з конверта перший картридж і вставила його в апарат.
Коробка, яку вона вже бачила у Вірековому віртуальному конструкті барселонського парку, розквітла над проектором — зображення чітке, ніби кришталеве, якісне, як у найкращих музеях. Кістки й золото плати, мертве мереживо, бліда кулька з білої глини. Марлі похитала головою. Як хтось зумів розкласти ці уламки й клапті, цей мотлох так, що за душу бере і серце терзає, мов риболовний гачок, аж уже не зіскочиш? А тоді кивнула сама собі. Це можливо, і вона вже таке бачила — так багато років тому вмів чоловік на прізвище Корнелл, той теж робив коробки.
Тоді зиркнула ліворуч — на елегантний аркуш сірого обгорткового паперу. Вона цей готель навмання вибрала, коли втомилася гуляти по крамницях. Нікому не казала, що тут ночуватиме, і вже точно не повідомляла про це нікому з «Ґалері Дюпре».
Його вирубило десь годин на вісім, коли вірити годиннику на мамчиному «Хітачі». Прокинувся — ось, запилюжений, перед очима, а в стегно щось тверде тисне. «Оно-Сендай». Перекотився на живіт. Тхнуло підсохлою блювотиною.
І от він уже в душовій, як опинився там — невідомо, стояв одягнений, крутив крани. Нігтями дер обличчя, тягнув шкіру. На дотик мов гумова маска.
Щось погане, страшне, але він не розумів, що саме.
Вогкий одяг купою осів на кахляній підлозі. Зрештою він вийшов із кабінки, підійшов до мийки, відкинув із очей мокре волосся і глянув на обличчя в дзеркалі. Боббі Ньюмарк, усе нормально.
Накинув на плечі рушник і, крапаючи на підлогу, пішов вузьким передпокоєм до своєї кімнати — крихітного клиноподібного приміщення в глибині квартири. Голографічний порнопроєктор прокинувся, щойно Боббі переступив поріг, і півдесятка дівчат заусміхалися хтиво й радісно. Здавалося, ніби вони стоять десь за стінами, в туманно-блакитному просторі, а їхні білосніжні усмішки й пружні юні тіла неоново світяться. Двійко виступили на перший план і заходилися пестити одна одну.
— Припиніть.
За його командою проектор вимкнувся, й примарні дівчата зникли. Та штука колись належала старшому братові Ліна Воррена; зачіски і вбрання на дівчатах були старомодні й трохи навіть смішні. Можна говорити з ними, і вони робитимуть одна з одною чи з собою що скажеш. Боббі пригадав, що в тринадцять був закоханий у Бренді — ту, яка в синіх латексних штанях. Зараз пристрій він умикав переважно задля ілюзії розширення простору в тісній комірчині, що слугувала спальнею.
— Щось, бляха, сталося, — промовив Боббі, натягаючи чорні джинси й майже чисту футболку. Похитав головою. — Але що,
Може, стрибок напруги на лінії. Може, атомники на станції щось намутили. Може, база, до якої він ліз, сама завалилася, а може, хтось її саме брав з іншого сектора... Але всередині осіло відчуття
— Бля.
