Пальці стиснулися в кулак. І все пригадалося; спершу відчуття чогось величезного,
Він відчув голод, узув сандалі й пішов на кухню, витираючи волосся вогким рушником. Минаючи вітальню, помітив діодку на «Оно-Сендай», що докірливо світила з килима.
От срань.
Стояв і дихав крізь зуби, мов обпікся. Ще в мережі. Чи може вона бути досі на зв'язку з тією базою, яку він хотів узяти? Чи знали вони, що Боббі не вмер? Він і гадки не мав. Але номер його в них уже є точно. Бо він не дав собі клопоту наставити засліпок і заплутати сліди, щоби сигнал не змогли відстежити.
У них є адреса.
Забувши про голод, Боббі рвонув у ванну й порпався в купі мокрого одягу, доки не знайшов кредитний чип.
Двісті десять нових єн він заничкував у порожнистому пластмасовому руків'ї викрутки зі змінними бітами. Надійно сховавши викрутку й чип у кишенях джинсів, узувся в найстаріші й найважчі свої черевики, а тоді вивудив з-під ліжка купу лежалого брудного одягу. Вибрав чорну брезентову куртку з десятком кишень, одна з них — місткий відсіку спинці на попереку, такий собі вшитий під підкладку рюкзак. Під подушкою ховав японський викидний ніж із оранжевим руків'ям — його прилаштував у вузьку кишеню на лівому рукаві куртки, ближче до манжети.
Голографічні дівчата знову виступили зі стін, коли він ішов геть;
— Боббі, Боббі, повертайся, розважимось...
Зайшов у вітальню, висмикнув «Оно-Сендай» із «Хітачі», оптоволоконний кабель змотав і сховав у кишеню. Те саме зробив із тродами, тоді прилаштував деку в задню кишеню куртки.
Фіранки були на місці. Всередині хвилею здіймалася дивна радість. Він іде геть. Мусить піти. Він уже забув про ніжність, збурену короткочасною зустріччю зі смертю. Обережно розсунув фіранки — лише на палець — і визирнув у вікно.
Вечоріло. Ще години зо дві, й на темних громадинах Проектів заблимають перші вогні. Великий майданчик розкинувся внизу, мов бетонне море. Проекти здіймалися десь далеко на іншому березі — величні прямокутні споруди, чиї контури пом'якшувалися тут і там прилаштованими балконними теплицями, рибними фермами, опалювальними сонячними панелями й усюдисущими саморобними супутниковими антенами.
Дві-На-День мусив би бути десь там, спати на вершині світу, якого Боббі й не бачив ніколи, — світу соціальних аркокомплексів. Дві-На-День спускався у справах — переважно до баррітаунських хотдожників — а потім повертався нагору. Боббі завжди чомусь здавалося, що воно дуже класно там нагорі, стільки життя на балконах уночі — там між змазаними штрихами червоного світла на вугільному тлі вовтузилися діти в спідньому, мов мавпенята, такі малі, що й не розгледіти здалеку. Бувало, що вітер мінявся, й тоді над Великим майданчиком пливли запахи їжі з тамтешніх кухонь, а бувало, що й планер злітав звідкись звідтам, із невидимих верхівок. І весь час чулася ритмічна мішанина з мільйонів динаміків, музику хвилями доносив і відносив назад вітер.
Дві-На-День ніколи не розповідав про життя чи де жив. Дві-На-День говорив по ділу, а коли не по ділу, то про жінок. Від розповідей Двох-На-День про жінок Боббі нестерпно кортіло втекти з Баррітауна, і він знав, що крутитися з ділками — єдиний квиток назовні. Але зараз ділок йому був потрібен для іншого, бо зараз Боббі поняття зеленого не мав, у що вліз.
Може, Дві-На-День йому пояснив би, що коїться. Не повинно там було бути нічого смертельного, біля тієї бази, яку йому доручив Дві-На-День, а тоді дав поганяти потрібну для діла програмку. А Дві-На-День радо давав поганяти чи перепродавав що завгодно, коли за це нічого не буде. Тому Дві-На-День мусив бути в курсі. Він точно щось знав.
— У мене навіть номера твого нема, мужик, — промовив Боббі до далеких Проектів і відпустив фіранки. Може, мамці щось лишити? Записку? — До сраки, — озирнувся він на кімнату, —
На Великому майданчику було відносно безпечно, коли не рахувати одного голого до пояса пиловика, який саме вів запеклу суперечку з Богом. Боббі обійшов пиловика здалеку — той кричав і рубав руками повітря, мов каратист. На босих ногах — плями сухої крові, а на голові — залишки чогось схожого на стрижку лобника.
