— Сідайте. — Він поплескав вузькою долонею по лускатій кахляній лавці. — Благаю, пробачте мені залежність від техніки. Вже понад десять років я живу в медкапсулі на штучному життєзабезпеченні. Не знаю навіть де. В якомусь передмісті Стокгольма. Чи пекла. Я хворий, Марлі. Посидьте зі мною.
Вона глибоко вдихнула, спустилася кам'яними сходами й перейшла брукований майданчик.
— Гер Вірек, два роки тому я слухала вашу лекцію в Мюнхені. Критика Фесслера і його «аутичного театру». Ви тоді здавалися здоровим...
— Фесслера? — Вірек зморщив засмагле чоло. — То був мій двійник. Голографічний, можливо. Від мого імені багато що робиться, Марлі. Певні складники мого статку набули відносної автономії — часом вони навіть воюють один з одним. Повстання на фіскальних околицях імперії. Однак із цілої низки непояснюваних причин факт моєї недуги так і не набув розголосу.
Марлі сіла поряд і кинула погляд на брудну бруківку між побитими носаками своїх паризьких черевиків. Тонка скалка світлого гравію, поіржавіла канцелярська защіпка, крихітне запилюжене висохле тільце бджоли чи шершня.
— Яке все неймовірно детальне...
— Так. Це нові біочипи від «Маас». Вам, певно, варто знати, — змінив він раптом тему, — що про ваше особисте життя я поінформований не менш детально. Часом навіть детальніше, ніж ви самі.
— Справді?
Найлегше просто зосереджуватись на міському краєвиді, зрозуміла вона, й помічати точки, що їх запам'ятала за півдесятка студентських поїздок на канікули. Ось там, саме там мусить бути бульвар Ла Рамбла — із квітами, папугами, барами, де подають темне пиво й кальмарів.
— Так, мені відомо, що це коханець переконав вас, ніби вам до рук потрапив утрачений оригінал Корнелла...
Марлі міцно заплющила очі.
— Він замовив підробку — найняв двох талановитих студентів-митців і поважного історика, який саме переживав не найкращі часи... Заплатив їм із грошей, які вже встиг вивести з рахунків вашої галереї, як ви, мабуть, самі здогадалися. Ви плачете...
Марлі кивнула. Відчула, як до її зап'ястя торкнулися холодним вказівним пальцем.
— Я підкупив Ґнасса. Підкупив детективів, які розслідували справу. Преса не варта підкупу — майже ніколи не варта. І зараз певна скандальність може навіть допомогти вам у роботі.
— Гер Вірек, я...
— Хвилинку. Пако! Дитино, ходи сюди.
Марлі розплющила очі й побачила хлопчика років шести в наглухо застібнутому темному сюртуку й коротких штанях, світлих гольфах і високих лакованих чоботах на ґудзиках. Чоло прикрите хвилястим пасмом темного волосся. В руках якийсь предмет — ящик чи скринька.
— Ґауді почав будувати цей парк 1900 року, — пояснив Вірек, — і Пако вбраний в одяг тієї епохи. Ходи сюди, малий. Покажи нам свій скарб.
— Сеньйор, — прошелестів Пако, вклонився, ступив уперед і простягнув предмет, який тримав у руках.
Марлі якийсь час сиділа й дивилася: проста дерев'яна коробка, передня стінка засклена. Якісь речі...
— Корнелл, — вона раптом оговталася й забула про сльози. — Корнелл? — перепитала.
— Звісно, ні. Предмет, вмонтований у цей довгастий уламок кістки, — браунівський біоіндикатор. Це робота нашого сучасника.
— І є ще? Ще є такі коробки?
— Я знайшов сім. За три роки. Розумієте, Вірекова колекція — це така собі чорна діра. Неприродна щільність моїх статків безвідмовно притягує найрідкісніші витвори людського духу. Цілком незалежний від мене процес, яким я нечасто цікавлюся...
Та Марлі прикипіла поглядом до коробки, до втілених у ній нестерпної віддалі, туги й прагнення віднайти втрачене. Була в ній стриманість, ніжність і якась дитинність. За склом лежало сім предметів.
Витончена порожниста кістка — створена для польоту, точно взята з крила великого птаха. Три старовинні плати, покреслені золотавими лабіринтами. Гладенька кулька обпаленої білої глини. Клапоть почорнілого від віку мережива. Фрагмент чогось схожого на кістку з людського п'ястка — сірувато-білий, зі щільно підігнаним силіконовим гніздом із якимсь дрібним приладом, що, певно, мав зливатися зі шкірою власника, та циферблат розтріскався й почорнів.
Коробка була всесвітом, поезією, завмерлою на межі людського чуттєвого досвіду.
— Ґрасьяс, Пако.
Хлопчик і коробка зникли.
Марлі розгублено завмерла.
— О, даруйте, забув, що такі переходи для вас зарізкі. Але зараз нам час поговорити про ваше завдання.
— Гер Вірек, а Пако — це що?
— Підпрограма.
— Розумію.
— Я найняв вас для пошуку автора цієї коробки.
— Але, гер Вірек, із вашими ресурсами...
— До яких тепер належите й ви, дитя моє. Хіба ви не шукаєте роботу? Дізнавшись, якого удару по справах Ґнасса завдав той підробний Корнелл, я зразу зрозумів, що ви можете допомогти мені в цих пошуках. — Він повів плечима. — Визнайте, я трохи розуміюся на тому, як досягати бажаних результатів.
— Справді, гер Вірек! І так, я дуже хочу працювати!
— От і добре. Вас візьмуть у штат. Окрім того, у вас буде доступ до кредитної лінії — хоча, якщо треба буде придбати, скажімо, дорогу нерухомість...
— Нерухомість?
