— Я, Лукасе, дупля не даю. Десь на орбіті. І живе скромно, якщо гроші, отримані від мене, взагалі для нього щось значать. Знаєш, я чув, що там є місцини, де можна жити й без грошей, якщо вписатися в економіку. Може, він там і вибився в люди. Хоча з моєю агорафобією це не для мене.
Фін бридко вищирився до Боббі, який саме намагався забути про язик.
— Знаєш, — примружився він до Лукаса, — саме тоді й почалися чутки про стрьомні штуки в матриці.
— Які штуки? — спитав Боббі.
— Не твоє собаче діло, — відповів йому Фін, не зводячи з Лукаса очей. — Це було ще до вашої появи, до появи нової команди вуду. Одна вулична самурайка працювала на такого типа зі спеців, порівняно з яким Віґ здавався кришталево нормальним. Вони ще з одним ковбоєм чухнули з Тіби й теж за чимось таким ганялися. Може й наздогнали. Востаннє, коли я про них чув, були у Стамбулі. Вона нібито колись жила в Лондоні. Хто його, в хріна, знає? Сім чи вісім років минуло.
Фін зненацька здався Боббі виснаженим і надзвичайно старим, схожим на велику мумію щура, яку рухали пружинки й приховані дроти. Він дістав із кишені наручний годинник із засмальцьованим шкіряним ремінцем і тріснутим циферблатом.
— Господи. Все, Лукасе, більше мені тобі сказати нічого. За двадцять хвилин у мене ділова зустріч із друзями з банку органів.
Боббі подумав про тіла нагорі. Вони лежали там цілий день.
— Та чого ти, — озвався Фін, помітивши його вираз обличчя. — Банки органів класно допомагають спекатися різних штук. Я їм плачу. В тих гівнюків-безбатченків нагорі, — реготнув він, — і органів не так-то й багато лишилося.
— Ви казали, що він наближений до... Леґби? А перед тим ви з Бовуаром казали, що Леґба приніс мені вдачу, коли я ламав ту чорну кригу?
За стільниковим краєм геодезиків світлішало небо.
— Так, — замислено відповів Лукас.
— Але він, здається, в ці штуки зовсім не вірить.
— Яка різниця, — відповів Лукас, побачивши «Роллс-Ройс». — Він завжди розумів дух речей.
Звідти, де приземлився літак, було чути дзюрчання води. Крутячись крізь лихоманковий сон у протиперевантажувальній сітці, Тернер чув ці звуки — вода об камінь: найстаріша пісня природи. Літак був тямущий, мов пес, і мав вбудовані ховальні рефлекси. Тернер відчув, як той гойдається серед ночі на шасі й повзе вглиб, поки гілки шмагають і дряпають темний дах кабіни. Літак заповз у темно-зелену гущавину і впав на коліна, корпус його застогнав і заскрипів, удавлюючись животом у глину й граніт, наче скат у морське дно. Міметичне полікарбонове покриття крил і фюзеляжу поплямувалось і потемнішало, зливаючись із відтінками й візерунками строкатих підмісячних каменів та лісового ґрунту. Зрештою все затихло, крім плюскоту струмка...
Прокинувся, ніби машина: спершу розплющились очі, потім вернувся зір. У пустих зіницях досі стояв червоний спалах загибелі Лінча за прицілом «Сміт-Вессона». Склепіння кабіни вкривав міметичний візерунок листя й гілок. Блідий світанок і дзюрчання води. На ньому досі була блакитна робоча сорочка Окі, яка вже смерділа кислим потом. Напередодні він відірвав від неї рукави. Дуло пістолета між ногами вказувало на чорний важіль. Сітка опала на стегна й плечі. Тернер роззирнувся й побачив дівчинку. Овальне лице, під носом запеклася кров. Досі не прокинулася, спітніла, губи злегка розтулені, наче в ляльки.
— Де ми?
— За п'ятнадцять метрів на південь — південний схід від вказаних вами координат посадки, — відповів літак. — Ви знову зомліли. Я вирішив замаскуватися.
Тернер завів руку за вухо й висмикнув інтерфейсовий кабель, розірвавши зв'язок із літаком. Ліниво роззирнувся, шукаючи важелів управління склепінням кабіни. Сервоприводи заскрипіли, й полікарбонове листя затремтіло. Тернер перекинув ногу за борт і опустив очі на руку, що трималася за фюзеляж на краєчку кабіни. Полікарбон відтворював сірі відтінки сусідньої каменюки, але просто на очах ділянка під долонею почала рожевішати. Тернер перекинув другу ногу, лишивши зброю на сидінні, ковзнув на землю, в довгу солодкаву траву, й задрімав, утиснувшись лобом у зелень. Снилась йому вода.
Прокинувся, повзучи на чотирьох попід обважнілими від роси низькими гілками. Врешті доповз до просіки, рвонувся вперед, перекинувся через голову й ліг горілиць, розкинувши руки, наче здаючись. Високо вгорі з гілки зістрибнув маленький сірий клубочок: зачепився за сусідню, погойдався і зник з очей.
