— Авжеж. Може, ви в це й вірите. Але я досить старий, щоби пам'ятати часи, коли все було інакше. Якби ти десять років тому зайшов у «Джентльмена-невдаху» і спробував розказати комусь із зоряних жокеїв, що говорив із привидами в матриці, вони сказали б, що ти навіжений.
— Вілсон, — Боббі втрутився, почувшись забутим і вже не таким важливим, як раніше.
— Хто?
Фін перевів на нього погляд.
— Вілсон. Той, хто облажався. Це хотдожницьке слово, мабуть...
Ну от, знову. Срака.
Фін дуже дивно на нього глянув.
— Боже. Оце так ви зараз кажете? Господи, а я ж його знав...
— Кого?
— Бодайна Вілсона. Першого на моїй пам'яті хлопця, чиє прізвище стало загальною назвою.
— Він був тупий? — спитав Боббі, негайно про це пошкодувавши.
— Тупий? Господи, ні, він був розумний як чорт. — Фін загасив сигарету в пощербленій керамічній попільничці «Кампарі». — От тільки не щастило йому по-чорному. Раз працював із Діксі Рівним. — Налиті кров'ю жовті очі взялися мрійливою поволокою.
— Фіне, — спитав Лукас, — а де ти взяв той криголам, що нам продав?
Фін мовчки пильно глянув йому в очі.
— Я сорок років у бізнесі, Лукасе. Знаєш, скільки разів я чув це запитання? Знаєш, польки разів я був би мертвий, якби на нього відповідав?
— Я тебе зрозумів, — кивнув Лукас. — От що я тобі скажу. — Він наставив зубочистку на Фіна, ніби іграшковий кинджал. — Ти готовий сидіти з нами й лити гівно у вуха тільки тому, що гадаєш, ніби ті три жмури, що лежать нагорі, якось пов'язані з криголамом, котрий ти нам продав. А коли Боббі згадав, що кондо його матері підірвали, ти насторожився й почав мотати на вус, ага?
— Може й так, — вишкірився Фін.
— Ти в чиємусь чорному списку, Фіне. Ті три мертві ніндзя нагорі обійдуться комусь у кругленьку суму. Якщо вони не повернуться, цей хтось діятиме ще оперативніше.
Жовті очі з червоною облямівкою моргнули:
— Вони були повністю споряджені, готові до нападу, але в одного знайшлося ще дещо. Знаряддя для випитування. — Поплямовані нікотином пальці Фіна, на колір майже як тарганячі крила, почали повільно м'яти коротку нижню губу. — Я взяв його у Віґана Ладґейта. У Віґа.
— Уперше чую, — сказав Лукас.
— Навіжений малий хрін, — відповів Фін. — Колись був ковбоєм.
— А історія там була така... — почав Фін, і Боббі зразу нашорошив вуха, бо той розказував іще цікавіші штуки, ніж Бовуар із Лукасом.
Віґан Ладґейт уже п'ять років мав славу крутого жокея, а для кіберковбоя це дуже пристойний строк. Через п'ять років круті жокеї або багатіють, або в них вигорає мозок, або вони спонсорують загін юних зламників баз і нічим, окрім організаційних моментів, не займаються. У розквіті молодості й слави Віґ частенько робив нальоти на пустельні ділянки матриці, що відповідали географічним зонам, які колись називали третім світом.
Кремній не зношується, й мікрочипи були фактично вічним матеріалом. Віґ мотав це собі на вус, але, як усі його ровесники, знав, що застаріти — гірше, ніж зноситися. Мусив рахуватися з цим сумним фактом, як рахуються зі смертю чи податками, й загалом сильніше переживав за те, що його апаратура вийде з моди, ніж за смерть (у свої двадцять два) чи податки (замість здавати звіти, він щорічно платив сінгапурській пральні за відмивання своїх грошей приблизно стільки ж, скільки мусив би платити, якби декларував доходи). Віґ дійшов правильного висновку, що весь цей застарілий кремній мав би кудись діватися. Осідав він, як виявилось, у кількох дуже бідних зонах, що страждали через нововиниклі там промислові бази. У країнах, що занепали до межі, на якій поняття нації досі сприймається серйозно. Віґ пробив кілька африканських задвірків і почувався там, ніби акула в басейні з ікрою. Кожним із цих маленьких риб'ячих яєць можна знехтувати, але серед них можна розкинути плавці й рубати — легко, наживно й наварно. Пропрацювавши з африканцями тиждень, Віґ випадково довів до краху режими принаймні трьох країн і спричинив несказанні людські муки. На вихідних, зібравши вершки з кількох мільйонів до смішного крихітних банківських рахунків, він відійшов від справ. За ним уже крокували полчища сарани: іншим теж сподобалася ця африканська тема.
