— Ви такі самі, як я, — сказав Тернер білкам, виборсуючись зі сну. Одна зненацька сіла на гілляку й зазирнула йому просто в очі. — Я завжди повертаюся. — Тваринка пострибала геть. — Повертався, коли тікав від Голландця, повертався, коли полетів у Мехіко. Повертався, коли вбив Лінча.
Він лежав і довго спостерігав за білками, а навколо прокидався ліс і теплішало ранкове повітря. Згори спустилась ворона, гальмуючи розчепіреним пір'ям, схожим на чорні механічні пальці. Перевірила, чи не вмер.
Тернер вишкірився на птаху, коли та знялася догори.
Ще ні.
Він знову заповз під навислі гілки й виявив, що дівчинка вже сидить у кабіні. Мішкувата біла футболка зі скісним логотипом «Маас-Неотек» і червоними краплями свіжої крові. Знову з носа. Яскраво-блакитні очі, затуманені й розфокусовані, під ними — темно-жовтаві синці, наче екзотичний макіяж.
Юна, ще зовсім юна.
— Ти Мітчеллова донька, — сказав він, пригадуючи ім'я з біософтового досьє. — Анджела.
— Енджі, — машинально виправила вона. — Ви хто? У мене кров із носа йде. — Дівчинка показала йому криваву квітку серветки.
— Тернер. Я чекав твого батька. — Раптова згадка про полишену зброю: друга рука дівчинки опущена за двері кабіни. — Знаєш, де він?
— У месі. Він думав, зможе поговорити і все пояснити. Він їм потрібен.
— Із ким поговорити? — Тернер зробив крок уперед.
— З маасами. З радою директорів. Вони не можуть собі дозволити зробити йому погано. Чи можуть?
— А навіщо їм?
Іще один крок.
Дівчинка витерла носа червоною серветкою:
— Бо він відправив мене до вас літаком. Бо знав, що вони хочуть мене скривдити чи взагалі вбити. Через видіння.
— Видіння?
— Думаєте, вони зроблять йому боляче?
— Ні, ні, що ти. Я залізу зараз усередину, добре?
Вона кивнула. Пройшовшись руками по фюзеляжу, Тернер намацав серед міметичного листя, гілок і лишайників увігнуті ручки, відчинив дверцята й сів поруч. Револьвер лежав під ногами, біля кросівка.
— А сам він не збирався прилетіти? Я чекав саме його, твого батька.
— Ні. Ми цього не планували. У нас же був лише один літак, хіба він вам не казав? — Вона затремтіла. — Хіба він вам нічого не казав?
— Досить, — відповів він, поклавши руку їй на плече, — він нам розповів досить багато. Все буде добре...
Тернер стрибнув через сидіння, нахилився, відсунув «Сміт-Вессон» від її ноги й знайшов кабель інтерфейсу. Зняв руку з плеча дівчинки і вставив кабель собі за вухо.
— Дай мені процедуру стирання всього, що було в твоїй пам'яті за останні дві доби. Я хочу видалити курс на Мехіко, твій політ із узбережжя, решту...
— Курсу на Мехіко мені не давали, — сказав голос. Пряме перетворення нейронних команд у аудіо.
Тернер вирячився на дівчинку й потер підборіддя.
— Куди ми летіли?
— У Боготу. — І літак показав координати так і не здійсненої посадки.
Дівчинка моргнула, й Тернер помітив, що повіки такі самі темні, як і кола під очима.
— З ким ви говорите?
— З літаком. Мітчелл не казав, де, як він гадав, ти мала опинитися?
— У Японії...
— Знаєш когось у Боготі? Де твоя мама?
— Ні. Здається, в Берліні. Ми з нею не дуже близькі.
Він стер пам'ять літака, видаливши Конроєву програму: приліт із Каліфорнії, розпізнавальні знаки місця посадки, план польоту, який мав завершитися на посадковій смузі за триста кілометрів від агломерації Боготи...
Зрештою хтось знайде цей літак. Тернер подумав про маасівську систему орбітальної розвідки й засумнівався, що протишпигунські маскувальні програми, які він наказав запустити, хоч якось допомогли. Можна було б запропонувати Руді забрати літак на металобрухт, але він сумнівався, що Руді захоче з таким зв'язуватися. Коли вже на те пішло, сама його поява на фермі з Мітчелловою донькою на руках уже втягувала Руді в халепу по самісіньку шию. Але те, що йому зараз було потрібно, більш ніде не дістанеш.
Попереду була чотиригодинна прогулянка напівзабутими стежками й зміїстим, зарослим травою шосе.
