— Там, куди ми йдемо, буде їжа? — спитала дівчинка, стираючи підошви білих кросівок об старий асфальт.
— Звісно. Все, що захочеш.
— Зараз я хочу води.
Вона змахнула ріденьке пасмо каштанового волосся з засмаглої щоки. Тернер помітив, що вона починала накульгувати й морщилася, ступаючи на праву ногу.
— Що з ногою?
— Щиколотка. Думаю, вивихнула, коли садила літак. — Вона скривилась, але йшла далі.
— Давай відпочинемо.
— Ні. Я хочу дійти, хоч кудись.
— Привал, — сказав він, узявши її за руку й спрямувавши на узбіччя. Вона незадоволено зморщилась, але сіла, обережно випроставши праву ногу.
— Оце так пушка, — зауважила. Для парки було вже надто спекотно. Тернер повісив портупею на спину, накинувши згори робочу безрукавку. Поли матлялися долі. — А чому ствол схожий на голову кобри?
— Це прилад нічного бачення, для нічних сутичок. — Він нахилився й оглянув її щиколотку, яка дуже швидко набрякала. — Не знаю, на скільки ще тебе вистачить.
— Вам часто доводиться битися вночі? І стріляти?
— Ні.
— Не дуже розумію, чим ви займаєтеся.
— Я й сам останнім часом не завжди розумію, — сказав він, зиркнувши на дівчинку. — Я думав, прилетить твій батько. Він хотів змінити роботу, працювати на іншу компанію. Ті, до кого він хотів перейти, найняли мене й кількох інших людей, аби ми допомогли йому закрити старий контракт.
— Але закрити той контракт було неможливо. Принаймні законно.
— Отож. — Розв'язати шнурівки, зняти кросівок. — Законно — ні.
— А, ясно. То ви цим і заробляєте?
— Так. — Кросівок був узутий на босу ногу, щиколотка страшенно набрякла. — Тут вивих.
— А що інші? Там же ще хтось був, окрім вас, у тих руїнах? Хтось стріляв, хтось пускав ракети...
— Важко сказати, хто стріляв, — відповів Тернер, — але ракети точно були не наші. Може, за тобою стежили маасівські безпечники. Як гадаєш, за тобою був хвіст?
— Я робила те, що сказав Кріс. Кріс — це мій батько.
— Знаю. Думаю, далі тебе доведеться нести.
— А як же ваші друзі?
— Які друзі?
— Ну, там, в Аризоні.
— А, ті. Ну, — він витер піт із чола тильним боком долоні, — хто-зна. Не знаю.
Побіліле небо, спалахи, яскравіші від сонця. Але без електромагнітного імпульсу, сказав літак...
Перший робопес Руді зачув їх через п'ятнадцять хвилин після привалу. Енджі сиділа на Тернеровій спині, обхопивши руками плечі. Тоненькі ноги опущені до нього під пахви, його руки стискають одна одну на грудях. У неї був ледве вловимий аромат дитини з благополучних районів — трав'яне мило чи шампунь. А як же зараз смердить він сам! У Руді є душ.
— Чорт, що це таке? — Вона напружилась і вказала пальцем кудись уперед.
З високого глиняного насипу на закруті дороги за ними спостерігав худорлявий сірий пес. Вузька голова в чорному металевому ковпаку, всіяному сенсорами. Пес хекав, висолопивши язика, й повільно водив головою з боку в бік.
— Усе нормально, — заспокоїв Тернер. — Це сторожовий собака мого друга.
Будинок розрісся прибудовами й майстернями, але Руді так і не пофарбував облуплені дошки основної споруди. Відколи Тернер тут востаннє бував, Руді обніс свій транспортний парк густою сіткою, але поплетена бур'яном іржава брама чекала їх розчинена навстіж. Тернер розумів, що справжні оборонці території чигають деінде. Щойно він увійшов на подвір'я, на гравієвій доріжці позаду з'явилося четверо робопсів. Енджі втомлено схилилась йому на плече, не розтискаючи рук довкола шиї.
Руді чекав на ґанку, вбраний у потерті білі шорти й тільник, із єдиної кишені якого визирало принаймні дев'ять різномастих ручок. Він зустрівся поглядом із гостем і вітально підняв зелену бляшанку голландського пива. З кухонних дверей за спиною показалась білявка у вицвілій камуфляжній сорочці, з хромованою лопаткою в руці. Її коротка стояча зачіска нагадала Тернерові про кореянку в медичному модулі «Хосаки», про пожежу, про Веббер і побіліле небо... Він тупцяв на гравієвій доріжці у дворі, широко розставивши ноги, аби втримати дівчинку, відчував на голих грудях струмочки поту й аризонський пил та дивився на Руді з білявкою.
— Сніданок готовий, — сказав Руді обережно-нейтральним тоном. — Коли ви з'явилися на собачих моніторах, ми зрозуміли, що вас слід нагодувати.
Дівчинка застогнала.
— Це добре, — відповів Тернер. — Руді, у неї вивих щиколотки. Давай краще спершу його подивимося. Мені треба буде багато про що тобі розказати.
— Якусь ти надто молоду собі знайшов, — зауважив Руді й знову ковтнув пива.
— Блін, Руді, — озвалася жінка позаду, — хіба не бачиш, що їй хріново? Занось сюди, — показала Тернерові й зникла в кухонних дверях.
— Ти змінився, — придивився до нього Руді, й Тернер збагнув, що він п'яний. — Такий самий, але інший.
— Ми давно не бачились, — відказав Тернер, ступаючи на дерев'яні сходи.
— Пластику зробив, чи що?
