— Погано, — відповів він. — Ваші вилиці пасували би молодій вишуканій єврейці... У мене є чудова пропозиція: п'ятнадцять днів у «Джерусалем Прайм», надзвичайні умови за такі гроші. Ціна включає оренду скафандра, триразове харчування і прямий рейс із тору «Японських авіаліній».
— Оренду скафандра?
— У них там у «Джерусалем Прайм» іще не готова атмосфера, — пояснив містер Палеолоґос, перекладаючи стосик тонкого рожевого паперу з одного краю столу на інший. Його офіс був крихітною кімнаткою з голограмами Пороса й Макао. Марлі обрала це агентство через його цілковиту непомітність і через те, що сюди можна було зазирнути, не виходячи з невеликого торговельного комплексу на найближчій до Андреа станції метро.
— Ні. Курорти мене не цікавлять, мені треба сюди. — Марлі показала пальцем на зморщену синю обгортку з-під пачки «Ґолуазів».
— Ну, що ж, — сказав він, — я, звісно, можу вам це влаштувати, але списку доступного житла в мене нема. Ви зупинитесь у друзів?
— Я їду у відрядження, — нетерпляче відповіла Марлі. — І мушу відлітати якнайскоріше.
— Дуже добре, дуже добре, — пробурмотів містер Палеолоґос, беручи з полиці над столом недорогий портативний термінал. — Номер вашої кредитки, будь ласка?
Вона полізла в чорну шкіряну сумочку й дістала товсту пачку нових єн, які витягнула з сумки Пако, поки той обстежував квартиру, де помер Ален. Гроші були стягнені напівпрозорою червоною гумкою.
— Я хочу заплатити готівкою.
— Мамо рідна, — прошепотів містер Палеолоґос, торкаючись верхньої купюри ісінчиком рожевого пальця, ніби страхаючись, що вся пачка зараз зникне. — Ясно. Розумієте, зазвичай я так справи не веду... але, думаю, щось можна придумати...
— Швидше, — квапила вона, — швидше...
— Розумію, — глянув він на неї. — Скажіть, будь ласка... — його пальці заклацали клавіатурою терміналу, — під яким іменем ви хочете подорожувати?
Прокинувшись у тиші будинку, Тернер почув, як співають пташки у кронах яблунь зарослого саду. Спав він на поламаній розкладачці, що стояла у Руді на кухні. Коли набирав у чайник води з пластикових труб, що тяглися від дахового контейнера, ті гули й шаруділи. Поставив чайник на плиту й вийшов на веранду.
Вісім машин Руді стояли рядком на гравії, вкриті росою. Коли Тернер спустився сходами, крізь відчинені ворота забіг один із робопсів, поклацуючи чорним ковпаком у ранковій тиші. Спинився, помахав спотвореною головою, розбризкуючи слину, й поквапився кудись за ріг веранди.
Тернер зупинився біля капота тьмяно-рудого джипа «Сузукі» з водневим конвертером. Мабуть, Руді сам переобладнав. Чотириколісний привід, великі шини з усюдихідними шпичаками, на яких засох блідий мул. Маленький, повільний, надійний, але не для шосе.
Минув два поплямовані іржею седани «Хонда» — ідентичні, один рік випуску, та сама модель. Руді позичає деталі в одного для іншого, й жоден не на ходу. Замислено вишкірився на лискучу, ніби свіжу, коричневу фарбу «Шевроле» 1949 року випуску, згадавши іржаву залізяку, яку Руді приволік додому з Арканзасу на орендованій платформі. Досі їздить на бензині, а внутрішні поверхні двигуна, мабуть, такі ж бездоганні, як і відполірований вручну шоколадний лак на крилах.
Далі стояли половинка екраноплана «Дорньє» під сірим пластиковим чохлом та тендітний, мов бджола, чорний мотоцикл «Сузукі» на саморобному тягачі. Цікаво, коли Руді востаннє брав участь у серйозних мотогонках. Біля тягача під накривкою розташувався старий снігохід, а далі — плямисто-сірий говер, відлуння війни, приземкувата броньована залізяка, що пахла турбінним гасом. Армована подушка складками опущена на гравій. Вікна — вузенькі прорізі, закриті товстим протиударним пластиком. До схожого на таран бампера прикручений новий номерний знак штату Огайо.
— Читаю твої думки, — озвалася з-за спини Саллі. Тернер озирнувся й побачив її на веранді з кружкою гарячої кави. — Руді каже, якщо ця штука чогось не перелетить, то проб'ється наскрізь.
— Швидкий? — Тернер торкнувся броньованого боку.
— Звісно. Але за годину тобі знадобиться новий хребет.
— А документи на нього є?
— Не скажу, що всім подобається його вигляд, але літати на такому точно дозволено. Броню, здається, ще ніхто не забороняв.
— Енджі вже ліпше, — сказала Саллі, коли Тернер увійшов за нею на кухню. — Правда ж, сонечко?
Мітчеллова донька підняла очі з-за столу. Синці під очима, як і Тернерові, перетворились на дві товсті коми, схожі на намальовані сльози.
— Мій друг — лікар. Він тебе оглянув, поки ти була без тями. Каже, все добре.
— Твій брат. Він не лікар.
— Вибач, Тернере, — кинула Саллі з-за плити. — Я чесна людина.
— Ну, не лікар, але тямущий. Ми переживали, що мааси щось із тобою зробили, аби тобі ставало погано за межами Аризони.
— Щось типу бомби в корі мозку?
Вона набрала ложку холодних пластівців із тріснутої тарілки, облямованої візерунком яблуневого цвіту — цей набір Тернер пам'ятав з дитинства.
— Господи, Тернере, — зітхнула Саллі, — у що ти вляпався?
— Хороше питання.
Він підсів до столу. Не припиняючи жувати, Енджі підняла на нього очі.
