Вільям Ґібсон. Занулення полностью

Але Тернерові подобалося. Натиснув, відпустив важіль і поїхав. Над лобовим склом хтось повісив пару вицвілих на сонці рожевих пінопластових гральних кубиків, позаду потужно гула турбіна. Дівчинка, здається, розслабилась і розглядала придорожні пейзажі з відсутнім, майже умиротвореним обличчям. Тернер був вдячний, що не мусить підтримувати розмову. Ти популярна, подумав, кинувши косий погляд, ти зараз, напевно, найбажаніша штучка на планеті, а я везу тебе в Агломерати в дитячому військовому літачку Руді й гадки, бляха, не маю, що його далі у тобою робити... і хто стріляв у ТРЦ...

Розберись, продумай, сказав собі, коли вони спустилися в долину, ще раз по всьому пройдись, і щось таки вилізе. Мітчелл зв'язався з «Хосакою», сказав, що переходить туди. Хосака найняла Конроя й зібрала команду медиків, аби ті перевірили Мітчелла на жучки. Конрой зібрав обидві команди, співпрацюючи з Тернеровим агентом. Тернерів агент був голосом у Женеві. Телефонним номером. «Хосака» підсунула йому Елісон, аби випробувати його в Мехіко, а тоді його висмикнув звідти Конрой. Перш ніж почалося все це гівно, Веббер сказала, що вона — Конроїв кріт... Коли підлітала ця мала, хтось на них напав із ракетами й автоматами. Схоже на маасів — такого від них можна було чекати, до такого якраз були готові його найняті м'язи. А потім біле небо... Він згадав, що Руді казав про рейкотрон... Хто? А тоді ще ця каша у малої в голові, все, що Руді виявив своїм томографом і ЯМР-аналізатором. Вона сказала, що батько не планував прилітати.

— Без компанії, — раптом сказала Енджі у вікно.

— Що?

— У тебе немає постійної компанії, правда? Ти працюєш на тих, хто тобі платить.

— Саме так.

— А тобі не страшно?

— Страшно, звісно, але не через це.

— А в нас завжди була якась компанія. Тато казав, що зі мною все буде добре, що я просто переходжу в іншу компанію...

— З тобою все буде добре. Він казав правду. Просто мені треба з'ясувати, що відбувається. А тоді я відвезу тебе туди, куди тобі треба.

— В Японію?

— Куди завгодно.

— Ти був там?

— Звісно.

— Мені там сподобається?

— Чому б і ні?

Вона знов затихла, і Тернер зосередився на дорозі.

 Від неї бувають видіння, — озвалась мала, коли Тернер нахилився ввімкнути фари. Він ледь розчув її голос за ревом турбіни.

— Від чого? — Удавав, що зосереджений на дорозі, й намагався не дивитися в бік дівчинки.

— Від цієї штуки в голові. Зазвичай тільки коли я сплю.

— Правда?

Перед очима стали білки її очей у спальні Руді, лихоманка, потік слів невідомою мовою.

— А часом коли не сплю. Так ніби я увімкнена в деку, але не в матриці, лечу, і не сама. Однієї ночі мені привидівся хлопець, він простяг руку, за щось узявся, і йому боліло, й він не міг бачити, що вільний, просто треба відпустити руку. І я сказала йому про це. І на мить побачила, де він — це зовсім не було схоже на сон, просто страшненька кімнатка з брудним килимом, і я розуміла, що йому треба помитись, і відчувала липкі устілки його черевиків, бо він був без шкарпеток... Це не схоже на сни...

— Ні?

— Ні. У снах усе велике, величезне, і я сама величезна, й рухаюся з іншими.

Коли говер переїхав бетонною смугою на федеральне шосе, Тернер видихнув, зненацька усвідомивши, що затамував подих.

— Якими іншими?

— Яскравими. — Знову тиша. — Не схожими на людей...

— Ти часто буваєш у кіберпросторі, Енджі? Я маю на увазі, увімкнена, з декою.

— Ні. Тільки коли уроки вчу. Тато казав, це для мене шкідливо.

— А про видіння щось казав?

— Тільки що вони стають реальнішими. Але я йому ніколи не казала про ті, інші...

— А мені не хочеш розказати? Може, це допоможе мені зрозуміти і з'ясувати, що нам далі слід робити...

— Деякі мені щось розказують. Історії. Колись не було зовсім нічого, нічого самостійного, тільки дані й люди, які в них копирсалися. А тоді щось сталось, і все самоусвідомилося. Це зовсім інша, окрема історія, про дівчину з очима-дзеркалами і хлопця, котрий боявся про будь-що дбати. Він якось допоміг цій штуці самоусвідомитися... А потім та нібито розкололась на різні уламки, я думаю, ці уламки і є ті інші, яскраві. Але точно сказати важко, бо вони спілкуються не зовсім словами...

Тернер відчув, як защипало шкіру на шиї. Щось спало на думку, випливло з товщі Мітчеллового досьє. Жагучий, палкий сором у коридорі, брудна облущена бежева фарба, Кембридж, аспірантські гуртожитки...

— Де ти народилася, Енджі?

— В Англії. А коли тато пішов працювати намаасів, ми переїхали. В Женеву.

Десь у Вірджинії він спрямував говер на гравієвий з'їзд і далі, в некошену траву й сосновий лісок. Позаду клубочився сухий літній пил. Коли опустилась подушка, турбіна замовкла.

— Ну, можна й поїсти, — сказав, дістаючи полотняну торбу від Саллі.