Енджі розстебнула пасок і блискавку чорного светра. Під ним було щось пружне й біле. У вирізі над юними грудьми виднілась гладенька засмагла дитяча шкіра. Взяла у Тернера торбу й почала розпаковувати бутерброди, які йому зробила Саллі.
— Що з твоїм братом? — спитала, подаючи половинку.
— Тобто?
— Ну, з ним щось не те... П'є весь час, казала Саллі. Він нещасний?
— Не знаю, — відповів Тернер, розминаючи занімілі шию і плечі. — Мабуть, так, але чому, я точно не знаю. Інколи люди застрягають.
— Коли про них не дбає жодна компанія? — Вона вкусила свій бутерброд.
— Це ти про мене? — Він глянув їй в очі.
Енджі кивнула з повним ротом. Проковтнула.
— Я мало про це знаю, але, здається, на маасів мало хто працює. Більшість ніколи не працювала й не працюватиме. Ти працюєш, твій брат теж. Але мені справді цікаво. Руді мені наче як сподобався, розумієш? Але він здавався таким...
— Невдахою, — закінчив він за неї, досі не вкусивши бутерброд. — Застряглим. Я просто думаю, що часом декому треба просто наважитися на стрибок, а ті, хто не наважуються, застрягають і не рухаються. Руді так і не стрибнув.
— Коли мій тато хотів, щоб я полетіла від маасів, це був стрибок?
— Ні. На деякі стрибки треба наважитися самому. Просто зрозуміти, що десь там на тебе чекає краща доля... — Він замовк, раптом здавшись собі смішним, і вкусив хліб.
— Це ти так думав?
Тернер кивнув, замислившись, чи справді думав саме так.
— Ти поїхав, а Руді лишився?
— Він був розумником. Та й досі розумник — має купу різних ступенів, здобував один за одним. У двадцять став доктором з біотехнологій у Тулейні, потім іще кимось там. Ніколи не розсилав резюме. Кадровики самі до нас пачками приїздили — а він посилав їх, наривався... Здається, він гадав, що може зробити щось своє — як оті собачі каптури. Думаю, в нього є кілька оригінальних патентів, але... Він лишився вдома. Став торгувати, конструювати людям техніку, зробив собі ім'я в окрузі. Потім наша мати захворіла, довго хворіла, а мене поруч не було...
— А де ж ти був? — Енджі відкрутила термос, і в кабіні запахло кавою.
— Якомога далі, — відповів, здивований гнівом у власному голосі.
Вона передала йому пластикову кружку, наповнену по вінця гарячою чорною кавою.
— А що ти? Ти казала, ніби не знала своєї матері.
— Не знала. Вони розійшлися, коли я була маленька. Вона не погоджувалась повертатися на контракт, доки він не включить її в якийсь план акціонування. Ну, принаймні він так казав.
— А що він за людина?
Тернер сьорбнув кави й передав їй. Вона глянула на нього з-понад краю червоної пластикової кружки. Очі з макіяжем Саллі.
— Це ти мені розкажи. А краще спитай років через двадцять. Звідки, в біса, мені знати зараз, у сімнадцять?
Він засміявся.
— Тобі вже краще?
— Здається. Зважаючи на обставини...
Він раптом поглянув на неї зовсім іншими очима, й руки тривожно потяглися до важелів.
— Гаразд. Попереду ще довга дорога...
Ночували вони в говері, запаркованому біля іржавих ґрат, що колись підтримували екран автокінотеатру, в південній Пенсильванії — на Тернеровій парці, розстеленій на армованій підлозі під довгастою опуклістю турбіни. Енджі допивала вже схололу каву, вистромивши голову крізь квадратний люк над пасажирським сидінням і розглядаючи миготливих світлячків на пожовклому полі.
Провалившись у сон, де час від часу досі спалахували фрагменти досьє її батька, Тернер відчув, як дівчинка притислась до його голої спини, відчув м'які теплі груди крізь тонку футболку, а коли її рука почала гладити пласкі м'язи його живота, застиг, удаючи, що міцно спить. І невдовзі вже пробирався мороком коридорів із Мітчеллового біософта, де з його власними давніми страхами й болями змішувались дивні чужі речі. На світанку, прокинувшись, почув, як Енджі мугикає пісеньку, знову стоячи в люці:
До Джеммсрового клубу, який займав торець горішнього поверху, треба було подолати ще двадцять прольотів мертвого ескалатора. Інших клубів, окрім Леонового, Боббі досі не бачив, а Джеммерів його вразив і налякав водночас. Вразив масштабом і надзвичайним, на його думку, антуражем, а налякав, бо вдень у нічних клубах є щось глибинно нереальне. Стрьомне. Запхавши великі пальці в задні кишені своїх нових джинсів, роззирнувся, доки Джекі про щось шепотілася з довговидим білим чоловіком у пом'ятому блакитному комбінезоні. Навкруги стояли банкетки з темної ультра замші й круглі чорні столики, над якими висіли різьблені дерев'яні панелі. Стеля чорна, кожен столик тьмяно освітлений власним потоком світла зі впалої лампи. Центральна сцена сяяла у променях прожекторів на жовтих дротах. Вінчала її вишнева акустична барабанна установка. Він не розумів, чому його підтрушувало: здавалось, ніби все довкола ілюзорне й зараз десь у кутку поля зору щось ворухнеться...
— Боббі, — озвалася Джекі — підійди познайомся з Джеммером.
