— Не став би? — підняв Джеммер очі. — Тоді ти розумніший, ніж здаєшся. Я б і сам не став. Я вийшов із гри ще до їхньої появи.
— Як гадаєте, що вони таке?
— Розумнішаєш на очах... Не знаю. Я вже казав, що мені на голову не налазить думка про те, що це зграя таїтянських богів вуду, але хто його зна. — Він примружився. — Може, віруси, які зірвалися в матриці з котушок, розмножились і страшенно порозумнішали. Звучить страшнувато, тож тьюрингам, вочевидь, краще тримати це в таємниці. Або штучні знайшли спосіб відокремлювати від себе фрагменти й скидати їх у матрицю. Від такого тьюрингам узагалі дах знесе. Я знав тибетця, який робив деки для жокеїв і казав щось про тульп...
Боббі моргнув.
— Тульпа — це продукт мислення. Забобон. Справді вмілі люди можуть створити свого привида з негативної енергії. — Він знизав плечима. — Ще одна бздура. Як те вуду, про яке казала Джекі.
— Ну, мені здається, що Лукас, Бовуар і всі інші сприймають такі штуки збіса серйозно,
— Отож, — кивнув Джеммер. — І справи у них нівроку, тож там точно щось є. — Він знизав плечима й позіхнув. — Я теж піду посплю. Роби що хочеш, тільки деки моєї не чіпай. І не намагайся вийти, бо заверещить десяток сигналізацій. У холодильнику за баром є сік, сир та інша фігня.
Боббі подумав, що самому тут усе одно моторошно, але моторошність урівноважувалась цікавістю. Він пройшовся попід баром, торкаючись ручок пивних кранів і хромованих носиків. Одна машина видавала лід, інша — окріп. Він зробив собі чашку японської розчинної кави й покопирсався у теці Джеммерових аудіокасет. Усі співаки й гурти незнайомі. Цікаво, Джеммер слухає старі штуки зі своєї молодості чи це все новинки, які потраплять у Баррітаун, мабуть, через Леона, тижнів за два... Під сріблясто-чорним універсальним консольним терміналом на краю барної стійки Боббі знайшов зброю — дебелий кулемет із магазином просто в руків'ї, примотаний до стійки липучкою лаймового кольору, — й подумав, що чіпати його, мабуть, не варто. Ще за деякий час він уже нічого не боявся — просто нудився й сердився. Узяв охолоду каву й вийшов у залу, до столиків. Сів, уявив себе Каунтом Зіро, найкрутішим консольником Агломератів, який саме чекає кількох чуваків, аби поговорити про справи, про наліт, який був нікому й близько не під силу, крім нього, Каунта.
— Ну добре, — сказав, напівзаплющивши очі, до порожнього клубу. — Зроблю... якщо у вас вистачить грошей...
Коли він назвав суму, ті зблідли.
Приміщення було звукоізольоване: гамір яток на чотирнадцятому поверсі не долинав сюди взагалі, лиш гудів якийсь кондиціонер і час від часу булькав гарячий кулер. Стомившись від удавання всемогутнього Каунта, Боббі поставив чашку кави на столик і пішов до виходу. Провів рукою по старій обшитій оксамитом мотузці, напнутій між полірованими латунними стовпами. Намагаючись не торкнутись самих скляних дверей, сів на дешевий металевий стілець із верхом із шкірзамінника коло віконечка гардеробу. У світлі тьмяної лампочки виднілися десятки зо два дерев'яних плічок на сталевих дротах, і на кожній — круглий жовтий номерок із рукописною цифрою. Мабуть, час від часу тут сидів сам Джеммер, оглядаючи клієнтуру. Хтозна, чому крутий ковбой на восьмому році кар'єри захотів відкрити нічний клуб. Може, хобі таке. В управителів таких клубів багато дівчат, але коли ти багатий, вони в тебе, певно, будуть і без клубів. А Джеммер, крутий жокей із восьмирічною кар'єрою, точно багатий...
Боббі подумав про ту сцену в матриці, про сірі плями й голоси. Шкірою пробіг мороз. Досі незрозуміло, чому це все значило, що Лукас мертвий. Як це Лукас може бути мертвий? А тоді він згадав, що мамка теж мертва. Якось не дуже вірилося. Господи. Усе його нервувало. От якби він стояв там, зовні, з іншого боку дверей, і роздивлявся ятки, покупців і продавців...
Він простяг руку й трохи відсунув велюрову завісу, якраз щоб визирнути крізь товсте старе скло — роздивитись строкатий товар і характерну неспішну ходу покупців. І у квадратній рамці, за столом, заваленим нерозпроданими аналоговими мультитестерами, логічними зондами й стабілізаторами напруги, побачив безбарвне кістляве Леонове лице. Глибоко посаджені моторошні очі глянули на Боббі, спалахнувши впізнаванням. А потім Леон зробив те, чого на пам'яті Боббі не робив ніколи. Він усміхнувся.
Стюард «Джепен Ейрлайнз» запропонував їй на вибір кілька симстим-касет: екскурсію ретроспективною виставкою Фокстона в «Тейт» минулого серпня, знятий у Гані пригодницький серіал («Ашанті!Ашанті!»),перегляд вибраних фрагментів опери Бізе «Кармен» із приватної ложі в токійській опері чи півгодинне синдиковане ток-шоу Теллі Айшем «Парад знаменитостей».
— Уперше подорожуєте шатлом, міс Овскі?
Марлі кивнула. Напевно, тупо було називати Палеолоґосові дівоче прізвище матері.
— Касета допоможе відволіктися під час зльоту, — з розумінням усміхнувся стюард. — Цього тижня дуже популярна «Кармен». Я так розумію, завдяки розкішним костюмам.
