— От я й кажу цій сучці, бери, кажу, оптоізолятори й комутаційні бокси і тягни на «Милу Джейн», а то я тебе ізоляційною пастою за сраку до люка приклею...
Марлі відірвала погляд від таці з суші, реагуючи на хрипкий жіночий регіт. Через два порожні столики від неї над пивними бляшанками й стосами пінопластових контейнерів, заляпаних бурим соєвим соусом, сиділо троє жінок. Одна гучно відригнула й зробила чималий ковток пива.
— А вона що, Рез?
Запитання чомусь викликало новий, іще довший напад реготу. Жінка, яка першою привернула її увагу, поклала голову на руки й сміялась, трусячи плечима.
Марлі окинула трійцю байдужим поглядом. Цікаво, хто вони. Регіт стих, перша жінка витирала сльози. Усі добряче вгашені, подумала, молоді, галасливі й неохайні. Перша була чванькувата, гостролиця, з широкими сірими очима й тонким рівним носом. Коротко, по-школярськи стрижене волосся неймовірного сріблястого кольору. Вдягнена в розтягнутий полотняний жилет чи куртку без рукавів, повністю вкриту набитими кишенями, заклепками й квадратними липучками. Одяг не прилягав до тіла, і з-під нього визирала маленька кругла грудь, обтягнена ліфом із тонких рожевих і чорних волокон. Інші дві жінки були старші й кремезніші. У розсіяному світлі термінальної кав'ярні на їхніх голих руках виразно окреслювалися м'язи.
Перша ворухнула плечима в безрозмірній жилетці:
— Отак прям узяла й послухалася.
Друга знову зареготала, але вже тихше, підняла зап'ясток і глянула на хронометр із широким ремінцем.
— Я відчалюю. Треба на Зайон махнути, а тоді відтарабанити шведам вісім контейнерів водоростей.
Відсунула стілець, устала, й між плечима її чорної шкіряної жилетки Марлі побачила вишитий квадратик.
За другою жінкою підвелася й третя, підсмикнувши мішкуваті джинси.
— От побачиш, Рез, дозволиш тій сучці собі на шию сідати й ноги звішувати — зіпсуєш собі репутацію.
— Перепрошую, — втрутилась Марлі, вгамовуючи тремтіння в голосі.
— Що? — Жінка в чорному озирнулась і зміряла її серйозним поглядом.
— У вас на жилетці написано Едіт С. Це назва корабля? Космічного корабля?
—
— Це буксир, — кинула жінка в чорному й зібралася йти.
— Я хочу вас найняти, — сказала Марлі.
— Найняти? — Тепер уже всі троє серйозно на неї дивилися. — Це як?
Покопирсавшись у чорній брюссельській сумочці, Марлі витягла півпачки нових єн, які повернув туристичний агент Палеолоґос, забравши своє.
— Я дам вам от стільки...
Дівчина з коротким сріблястим волоссям присвиснула. Жінки перезирнулися. Та, що в чорному, знизала плечима:
— Господи, куди ж ви хочете летіти? На Марс?
Марлі ще раз сягнула рукою в сумочку, дістала пом'ятий блакитний папірець із пачки «Ґолуазів» і віддала жінці в чорному. Та розгорнула і прочитала орбітальні координати, які Ален записав зеленим фломастером.
— Ну, — сказала жінка, — за такі гроші це рукою докинути, але ми з О'Ґрейді об одинадцятій за центральноєвропейським часом маємо бути в Зайоні. Контракт. А ти, Рез?
Вона передала папірець дівчині, яка досі сиділа. Та прочитала, глянула Марлі в очі й промовила лиш одне слово:
— Коли?
— Зараз. Просто зараз.
Дівчина рвучко встала з-за столу. Ніжки стільця загримотіли об кераміку, жилетка розкрилася. Те, що Марлі здалося рожево-чорним сітчатим ліфом, виявилось татуйованою трояндою, яка повністю вкривала ліву грудь.
— По руках, сестричко. Жени гроші.
— Дайте їй гроші, — сказала О'Ґрейді.
— Я хочу, щоб ніхто не знав, куди ми летимо, — попередила Марлі. Трійця зареготала.
— Ви звернулися за адресою, — відповіла О'Ґрейді, й Рез широко усміхнулась.
Дощ почався, коли він знов завернув на схід, у бік довжелезних агломератівських передмість і зруйнованих промзон. Суцільна стіна води затуляла дорогу. Тернер намацав важіль скло очищувачів, які давно пора було замінити, збавив швидкість, перетворивши вереск турбіни на низьке гудіння, й поїхав уздовж відбійника, чіпляючи краєм подушки клапті вантажівкових шин.
— Що сталося?
— Не бачу дороги. Склоочищувачі іржаві.
Він увімкнув фари. З кожного боку клиноподібного капота з'явилось по два промені, які тут же поглинула сіра стіна зливи. Похитав головою.
— Може, зупинимося?
— Ми надто близько від Агломератів. Тут усе патрулюють. Коптери. Просканують номерну панель на даху, побачать, що в нас огайський номер і дивна конфігурація шасі, можливо, захочуть зупинити й перевірити. Нам це не треба.
— Що робитимеш?
— Триматимусь узбіччя до найближчого повороту, а там, може, десь нас сховаю...
Тернер вирівняв говер, розвернувся на місці, й прожектори вихопили помаранчеві діагоналі на стовпі, що позначав під'їзну дорогу. Спрямував говер на стовп. Опуклий край подушки загуркотів по захисній бетонній плиті.
— Сюди нам і треба, — сказав, проїхавши стовп. Говер ледь поміщався на дорозі. Гілля підліску дряпало вузькі шибки й сталеві бічні пластини.
