— Там щось світиться, — зауважила Енджі, подавшись уперед у пасках безпеки й визирнувши у дощ.
Тернер роздивився водянисто-жовте світло й два темні силуети.
— Заправка, — засміявся він. — Залишок старої мережі, з дошосейних часів. Там точно хтось живе. Шкода, що ми не на бензині.
Він сповільнився й спрямував говер до гравієвого схилу. Зблизька побачив, що жовте світло сіялося з двох прямокутних вікон. Здалося, в одному з них промайнула постать.
— Сільським хлопцям ми можемо не сподобатися.
Дістав із нейлонової кобури під паркою «Сміт-Вессон», поклав на сидіння між стегнами. Метрів за п'ять від іржавих бензоколонок сів у широку калюжу й заглушив турбіни. Дощ не вщухав. Крізь патьоки Тернер помітив постать у тріпотливому камуфляжному дощовику, яка визирнула з дверей заправки. Опустив бічне скло на десять сантиметрів і крикнув крізь шум води:
— Вибачте, що турбую! Нам треба було звернути. Двірники заіржавіли. Ми не знали, що ви тут.
У віконному світлі було помітно, що руки чоловік ховає під пластиковою накидкою й вони точно не порожні.
— Приватна власність, — сказав чоловік. Його худим обличчям стікав дощ.
— Ми не могли їхати, — гукнув Тернер. — Вибачте, що турбую...
Чоловік роззявив рота, почав рухати штукою, яку тримав під дощовиком, і в нього раптом вибухнула голова. Тернерові на мить здалося, що вона розвалилась іще до того, як із неба спустився червоний гострий промінь завтовшки з олівець і засмикався, ніби хтось угорі грався з ліхтариком. Червоний фонтан змішався з дощем, постать упала на коліна й повалилася вперед, а з-під поли дощовика випав «Севедж-410» із дротяним прикладом.
Тернер машинально завів турбіни, передав важіль Енджі й видерся з пасків:
— Коли скажу, тарань заправку...
Устав, потягнув за ручку, що відчиняла люк на даху, захопив із собою важкий револьвер. Ревіння чорного вертольота «Хонда» почув, щойно від'їхав люк. Над головою поступово знижувалась тінь, ледь помітна крізь потоки води.
— Рушай!
Він натис на гачок іще до того, як вона стартонула, взявши курс просто на стіну старої заправки, й відчув, як занімів лікоть, стукнувшись із віддачею об дах говера. Десь над головою, влучивши в ціль, з утішним тріском розірвалась куля. Енджі натиснула педаль до кінця, і вони протаранили дерев'яну будівлю — Тернер ледь устиг прибрати голову й плечі в люк. Усередині щось вибухнуло (напевно, балон із пропаном), і говер повело ліворуч.
Коли вони пробили задню стіну, Енджі розвернулась і знову виїхала на майданчик.
— Куди далі? — загорлала, перекрикуючи турбіни.
Ніби у відповідь за двадцять метрів від них штопором упав чорний вертоліт «Хонда», збуривши сріблясту дощову хвилю. Тернер схопився за важелі. Говер ковзнув уперед, здійнявши десятиметрові фонтани бруду, протаранив маленькому бойовому вертоліту полікарбонове скло кабіни й зім'яв металевий фюзеляж, ніби паперову фігурку. Тернер здав назад і знову помчав на таран. Цього разу побитий коптер ударило об стовбури мокрих сосон, і він лишився долі, схожий на якусь довгокрилу комаху.
— Що сталося? — спитала Енджі, затуливши лице руками. — Що сталося?
Тернер висмикнув із бардачка на дверях документи й запилюжені темні окуляри, знайшов ліхтар, перевірив батарейки.
— Що сталося? — повторювала Енджі, мов заведена. — Що сталося?
Виліз крізь отвір люка, в одній руці тримаючи револьвер, у другій ліхтар. Дощ ущухав. Тернер стрибнув на капот, звідти на бампер, потім у глибоку, до щиколоток, калюжу — й похлюпотів до покорчених чорних роторів «хонди».
Смерділо витеклим гасом. Полікарбонова кабіна тріснула, мов яєчна шкаралупа. Він навів «Сміт-Вессон» і двічі пустив ксеноновий промінь. Два безгучні спалахи нещадного світла висмикнули з пітьми скривавлені покорчені кінцівки в отворах погнутого пластику. Трохи почекавши, Тернер увімкнув ліхтар. Двоє. Підійшов ближче, за старою звичкою відвівши руку. Ані руху. Смердіти стало ще дужче. Потягнув за зігнутий люк. Відчинив. На обох збільшувальні окуляри. Кругла порожня очниця лазера дивилась у ніч. Він нахилився й торкнувся кошлатої овчини на бомбері трупа. Кров, що запеклася в бороді, при світлі ліхтаря видавалася темною, майже чорною. Окі. Повів променем ліворуч і побачив, що його напарник-пілот — японець. Знову присвітив на Окі й знайшов у ногах пласку чорну флягу. Підняв, поклав у кишеню парки й побіг до говера. Попри дощ, руїну бензозаправки вже починали лизати помаранчеві язики полум'я. Тернер стрибнув на бампер, підтягнувся до люка й прослизнув усередину.
— Що сталося? — спитала Енджі, ніби він нікуди не відлучався. — Що сталося?
Він упав на сидіння, знехтувавши ременями, й завів турбіну.
— Хосаківський вертоліт, — сказав, розвертаючись. — Мабуть, летіли за нами. З лазером. Чекали, доки ми звернемо з шосе. Не хотіли, аби нас там потім знайшли копи. Коли ми тут стали — вирішили спускатись, але, певно, вирішили, що той бідолашний штрих із нами. А може, просто прибирали свідка...
— Голова... — Її голос тремтів. — Його голова...
