— Це вони лазером, — сказав Тернер, вивертаючи назад на дорогу. Дощ уже ледве бризкав. — Паровим. Мозок випаровується, череп лускає...
Енджі зігнулась, і її вирвало. Тернер кермував однією рукою, в іншій тримаючи флягу Окі. Відкоркував її зубами й зробив добрячий ковток віскі.
Коли доїхали до виїзду на автостраду, пальне з «Хонди» дотекло до охопленої вогнем заправки, й у світлі вогняної кулі Тернерові знову привидівся ТРЦ, світло ракет і бліде небо, яким літак віддалявся до кордону з Сонорою.
Енджі випросталась, витерла рота тильним боком долоні й затрусилась.
— Забираймося звідси, — сказав він, знову повернувши на схід. Дівчинка мовчала, тому він скоса на неї зиркнув і побачив, що вона сидить, застигла й рівна, і очі на безвиразному обличчі здаються білими у світлі панелі приладів. Він уже бачив таке у спальні Руді, коли Саллі покликала їх обох, — той самий потік слів, м'яке жебоніння, схоже на французьке патуа. У нього не було ані диктофона, ані часу, треба було їхати далі.
— Ще трохи, — мовив він, прискорюючись, — і все буде добре.
Звісно, вона його зовсім не чула. Зуби цокотіли так, що звук пробивався навіть крізь рев турбіни. Зупинись, подумав він, і запхай їй щось у рота, гаманець чи полу одягу. Руки дівчинки спазматично перебирали пасок.
— У моєму домі хворе дитя.
Говер майже відірвався від дороги, коли Тернер почув голос, що виходив із її рота, — глибокий, повільний і тягучий, наче смола.
— Я чую, як кидають кості всі ті, хто змагається за її скривавлену сукню. Багато рук їй копало сьогодні могилу, копали й твої. Вороги тобі смерті бажають, найманцю. Молять за неї, стікаючи потом. Молитви їхні — гаряча ріка у пропасниці.
І хрип, який міг бути сміхом.
Ризикуючи з'їхати з дороги, Тернер знову зиркнув убік і помітив, що з застиглих губ тече срібляста ниточка слини. Глибокі м'язи обличчя склались у невідому йому маску.
— Хто ти?
— Я Володар доріг.
— Чого ти хочеш?
— Осідлати дитину, аби вона рухалася містами людей. Ти правильно їдеш на схід. Вези її у своє місто, й там я знову її осідлаю. З тобою разом їде Самеді, стрільцю. Він мов вітер у руках, він непостійний, Володар кладовищ, хай як вірно йому служити...
Тернер озирнувся й побачив, як обм'якла Енджі, як гойдається її голова й розслабились губи.
— Це Фінова телефонна програма, — пролунало з динаміка під екраном, — а самого Фіна тут немає. Хочете завантажити — код доступу ви вже знаєте. Хочете лишити повідомлення — лишайте вже.
Боббі витріщився на картинку й повільно захитав головою. З більшістю телефонних програм тепер ішли в комплекті косметичні відеопідпрограми, що мусили зробити відеозображення власника відповіднішим усталеній парадигмі зовнішньої краси. Вони прибирали фізичні дефекти й дещо згладжували риси облич, наближаючи їх до ідеалізованих статистичних норм. Боббі зроду не бачив нічого моторошнішого за вплив косметичної програми на Фінові гротескні риси. Схоже було, ніби хтось узяв у патологоанатома його косметичку й набір парафінових уколів і попрацював із обличчям дохлого бабака.
— Це неприродно, — сказав Джеммер, сьорбаючи скотч. Боббі кивнув. — У Фіна агорафобія. Тому йому стрьомно лишати свій магазинний свинарник. Плюс він телефонозалежний — якщо він там, то не може не відповісти. Схоже, та сука каже правду. Лукас мертвий. Потекло гівно по трубах.
— Та сука, — озвалася Джекі з-за бару, — про це вже знає.
— Знає, — повторив Джеммер, опускаючи стакан і поправляючи метелика, — точно знає. Поговорила з вуду в матриці, от і знає.
— Ну, Лукас не відповідає, Бовуар теж, то, може, вона й правду каже. — Боббі простяг руку й вимкнув телефон, коли зі слухавки запищало.
Джеммер прийшов після сну у випрасуваній сорочці, білому смокінгу й чорних брюках із вертикальними атласними смужками, й Боббі подумав, що це, мабуть, його робочий клубний костюм.
— Нікого нема, — сказав, переводячи погляд між Боббі й Джекі. — Де Боґ і Шарю? Де офіціантки?
— Хто такі Боґ і Шаркі? — поцікавився Боббі.
— Бармени. Не подобається мені все це. — Він устав зі стільця, підійшов до дверей і обережно відхилив краєчок завіси. — А що тут, бляха, роблять ці гівнюки? Каунте, схоже, це до тебе. Ану глянь...
Боббі підвівся, сповнений поганих передчуттів — розказувати Джекі чи Джеммерові, що він показався Леонові, не хотілось, бо не хотілося виглядати вілсоном, — і підійшов до власника клубу.
— Давай, визирни. Тільки непомітно. Я шкірою відчуваю, як вони намагаються вдати, що за нами не стежать.
Боббі відсунув завісу не більш як на сантиметр і визирнув назовні. Натовп покупців майже цілковито замінили вбрані у клепану шкіру готичні хлопці з чорними ірокезами й — о диво — біляві казуали в новомодних джинсах із Сіндзюку й білих мокасинах із золотими пряжками.
— Не знаю, що з ними, — підняв Боббі очі на Джеммера, — але казуали й готичні не повинні тусувати
Джеммер запхнув руки глибоко в кишені брюк.
— Знаєш когось із цих хлопців особисто?
