— Ну добре, — кисло повів далі хлопець, — отож рано чи пізно по нас прийдуть ті, хто найняв готичних і казуалів, які нас тут тримають. Коли це станеться, ми їх захопимо. Хоча б одного — живим. Самі будемо тікати. Готичні з казуалами не чекатимуть такої стрілянини, тому ми просто вибігаємо на вулицю і рвемо до Проектів.
— Думаю, десь так воно й буде, — сказав Джеммер, підходячи килимом до замкнених дверей за завісою. — Якщо підсумувати... — Він приклав пальця до пластини закодованого замка й прочинив двері: — Агов, ти! Ні, не ти! Ти, в капелюсі! Тягни свою сраку сюди, треба поговорити!
Червоний промінь завтовшки з олівець пробив двері, завісу та два Джеммерові пальці й блиснув на барі. З вибухлої пляшки піднялась ефірна пара. Джеммер хряснув дверима, витріщився на розстріляну руку й важко осів на килим. Клуб повільно заповнився хвойним запахом закипілого джину. Бовуар узяв із шинквасу сріблястий балон і поливав тліючу завісу газованкою, допоки скінчився картридж із вуглекислим газом і вода перестала бити струменем.
— Підфартило тобі, Боббі, — сказав, кидаючи балон за себе. — Брат Джеммер уже не сяде ні за яку деку...
Схилена Джекі сопіла над Джеммеровою рукою. Боббі мигцем побачив припалену шкіру й швидко відвернувся.
— Знаєш, — сказала Рез, висячи догори ногами перед Марлі, — взагалі це не моє діло, але тебе зустрінуть? Доправити-то я тебе доправлю, а не зайдеш — заберу й полетимо назад у термінал. Але якщо тебе відмовляться пускати, не знаю, чи довго мені захочеться там стовбичити. Там звалище, металобрухт, і в старих каркасах може ночувати бозна-хто.
Рез, вона ж Тереза, як прочитала Марлі на причепленому до консолі «Милої Джейн» ламінованому посвідченні пілота, зняла на час рейсу свій робочий плащ.
Заніміла від цілого розсипу кольорових дермів, які Рез поприклеювала їй на зап'ясток від нудоти адаптаційного синдрому, Марлі роздивлялася татуювання троянди. Воно було виконане в японській техніці сторічної давнини, й Марлі своїм ватяним мозком вирішила, що їй подобається. Та й сама Рез їй подобається — заразом крута, жіночна й стурбована за долю дивної пасажирки. Спершу похвалила шкіряне пальто й сумочку, а тоді вже закинула їх у вузьку нейлонову сітку, й без того напхану касетами, книжками та брудним одягом.
— Не знаю, — вичавила з себе Марлі, — я просто спробую...
— Ти знаєш, що це за штука, сестричко? — Рез саме закріплювала їй довкола плечей і під пахвами протиперевантажувальну сітку.
— Яка штука? — моргнула Марлі.
— Та, куди ми летимо. Це частина старих ядер Тессьє-Ешпулів. Колишні центральні процесори їхньої корпоративної пам'яті...
— Чула про них, — заплющила очі Марлі. — Андреа розказувала...
— Та про них усі чули, вони колись володіли цілим Фрісайдом. Навіть побудували його. А тоді піднялись пузом догори й продалися. Дістали родинне гніздечко з веретена й перебрались на іншу орбіту. Але перш за все стерли всі ядра, відділили їх і продали на брухт. Перекупник ніколи нічого там не робив, я не чула, щоб там хтось селився, але тут кожен живе де хоче... А леді Джейн, дочка старого Ешпула, кажуть, і досі десь там живе, на всю голову бахнута... — Рез востаннє вміло підсмикнула сітку. — Ну добре. Розслабся. Двадцять хвилин гнатиму «Джейн» що є сил, аби вона нас доправила туди якнайшвидше. Здається, платила ти саме за це...
І Марлі ковзнула в краєвид, де всюди бовваніли коробки, просторі дерев'яні Корнеллові конструкції, в яких за вкритим патьоками дощу матовим склом виставлялись тверді рештки любові й пам'яті, а попереду, над вулицями, брукованими мозаїкою людських зубів, летів загадковий майстер, і Марлі цокотіла паризькими підборами по символах, тиснених у тьмяно-золотих коронках. Майстер був чоловіком, носив Аленів зелений піджак і страшенно її боявся.
— Пробач, — кричала вона крізь плач, женучись за ним, — пробач...
— Так. Тереза Лоренц, «Мила Джейн». Вам треба номери? Що? Ага, звісно, пірати. А я, бля, капітан Гак... Слухайте, Джеку, я вам зараз продиктую номери, самі перевірте... Я вже казала. У мене пасажирка. Прошу дозволу й так далі, блін. Марлі Щось-там, уві сні говорить французькою...
Повіки Марлі затріпотіли й розплющилися. Рез висіла в сітці попереду — на спині виділявся кожен м'яз.
— Чуєш, — сказала, озирнувшись, — вибач, я їх для тебе потривожила, але вони якісь притрушені. Ти набожна?
— Ні, — спантеличено відповіла Марлі.
Рез скривилася.
— Ну тоді, думаю, ти щось у цьому гівні розбереш.
Вона вибралась із сітки й зробила компактне сальто назад, приземлившись за кілька сантиметрів від обличчя Марлі. З її руки до консолі тяглось оптоволокно, й Марлі вперше помітила у жінки на зап'ястку ніжно-блакитний порт. Рез уставила навушник у її праве вухо й поправила прозору трубку мікрофона.
— Ви не маєте права нас тут турбувати, — озвався чоловічий голос. — Наші діяння — діяння Бога, й ми єдині бачили Його істинний лик!
