— Агов! Ви мене чуєте? Мене звати Марлі Крушхова, і в мене до вас невідкладна справа. Чи до когось за цими координатами. Я займаюся коробками, колажами. Майстрові, який їх виготовляє, може загрожувати жахлива небезпека! Мені треба з ним зустрітися!
— Небезпека? — Чоловік кашлянув. — Долю людську вирішує тільки Бог! Наші душі позбавлені страху. Але розуму нам не бракує...
— Будь ласка, вислухайте мене. Мене найняв Йозеф Вірек, щоб я знайшла виробника коробок. Але я прилетіла вас попередити. Вірек знає, що ви тут, і його агенти за мною стежитимуть...
Рез не зводила з неї погляду.
— Ви маєте мене впустити! Я можу розповісти більше...
— Вірек? — Зависла довга, заповнена статичним тріском пауза. — Йозеф Вірек?
— Так. Саме він. Ви бачили його портрет усе своє життя, той, з англійським королем... Будь ласка, будь ласка...
— Дайте свого пілота, — сказав голос, уже позбавлений істеричних ноток і сповнений почуття, що подобалося Марлі ще менше.
— Це запасний, — сказала Рез, відстібаючи дзеркальний шолом від червоного скафандра. — Я можу тобі дати за ті гроші, що ти заплатила.
— Та ні, — замахала Марлі руками, — справді, не треба...
Вона похитала головою. Рез послаблювала паски на талії скафандра.
— Без костюма я тебе туди не пущу. Звідки тобі знати, що в них там за атмосфера. Та ти взагалі не знаєш, чи є в них атмосфера! Бактерії всякі, спори... Що таке? — Опустила сріблястий шолом.
— У мене клаустрофобія!
— Ой... — задивилася на неї Рез. — Я щось про це чула... Ти боїшся бути всередині різних штук? — Здавалося, їй справді цікаво.
— Тісних, так.
— Таких, як «Мила Джейн»?
— Так, але... — Марлі роззирнулась захаращеною кабіною, долаючи паніку. — Тут я ще можу, але в шоломі... — Вона здригнулася.
— Ну, добре. Ось що. Вдягнемо на тебе костюм без шолома. Як застібати, я навчу. По руках? Без костюма не випущу. — Її рот перетворився на жорстку вузеньку смужку.
— Так, — кивнула Марлі, — добре...
— Ось як це робиться. Ми з ними зістикувалися. Відчиняється один люк, ти виходиш, я зачиняю. Потім відчиняється інший, і ти потрапляєш у тамтешню атмосферу, чи що там у них. Точно не хочеш шолома?
— Ні. — Марлі опустила очі на шолом, який тримала червоними рукавичками, й на власне бліде відображення у дзеркальному лицьовому щитку.
Рез тихенько клацнула язиком.
— Як скажеш. Захочеш назад — хай передадуть повідомлення на термінал для «Милої Джейн».
Марлі незграбно відштовхнулась і перелетіла до дверей, не більших за поставлену вертикально труну. Грудна пластина червоного костюма вдарилась об зовнішній люк, і Марлі почула, як внутрішній із шипінням зачиняється позаду. Десь біля голови загорілося світло, й вона подумала про світло в холодильнику.
— Бувай, Терезо.
Нічого не сталося. Вона була наодинці з ударами свого серця.
Відсунувся зовнішній люк «Милої Джейн». Легкої різниці тиску вистачило, щоб викотити її в темряву, де сумно пахло давністю й людьми, ніби в давно зачиненій роздягальні. Повітря було густе й липке. Перекидаючись через голову, Марлі помітила, як позаду зачиняється люк «Милої Джейн». Поряд з'явився промінь світла — смикнувся, гойднувся й намацав її у русі.
— Світла! — гаркнув хтось хрипким голосом. — Світла нашій гості! Джонсе!
Голос, який вона чула в навушнику, звучав дивно в тутешньому залізному безмежжі, куди вона впала. Потім щось задеренчало, і звідкись здалеку висвітилося коло різкого блакитного світла, в якому Марлі побачила далекий вигин стіни чи каркаса зі сталі й звареного місячного каменю. Поверхня була вкрита фігурними каналами й западинами, де колись кріпилось невідоме обладнання. У деяких глибших вирізах досі виднілися грудки коричневої монтажної піни, інші приховувала мертвотна чорна тінь...
— Краще закріпи її, Джонсе, бо голову розіб'є...
До плеча скафандра щось глухо присмокталося. Марлі озирнулась і побачила клаптик яскравого пластику на тонкій рожевій нитці, яка обкрутила талію й натяглася. У покинутому соборі натужно загув двигун. Дуже повільно її втягли усередину.
— Довго ж ви, — сказав голос. — Я думав, хто ж прибуде першим, і ось на тобі — Вірек. Мамона...
Вони закрутили нею, вона ледь не загубила шолом, який поплив повітрям геть, але один із них кинув його назад їй у руки. Сумочка з черевиками й пальтом описала дугу на ремінці й ударила її в скроню.
— Хто ви? — спитала вона.
— Ладґейт! — заревів старий. — Віґан Ладґейт, як вам добре відомо. До кого б іще він посилав таку крутійку?
Його пошрамоване лице було чисто виголене, але на голові матлялась копиця нестриженого сивого волосся — мов водорості на затхлому вітрі.
— Вибачте, — озвалась Марлі. — Я тут не для крутійства. Я більше не працюю на Вірека... Я тут, щоб... Я взагалі не певна, навіщо прилетіла, але дорогою сюди дізналася, що майстер, який виготовляє ті коробки, в небезпеці. Бо на кону ще дещо. Те, що, як Вірек думає, є в цього майстра й допоможе звільнити його від пухлин...
