Доктор Коельо не хотів більше думати про свою долю, його доля стала часткою долі нещасної республіки.
Інколи на ранчо прибував зв'язківець або вістовий з якого-небудь секретного поста. Тривожна звістка піднімала тоді весь загін. Засмаглі, босі, в грубих полотняних штанях і сорочках, хто з карабіном, хто з автоматичним револьвером, а хто і з старим вінчестером, партизани, ніби на крилах, вилітали на своїх конях з коралю й линули в бій.
Доктор Коельо вирушав на чолі загону. Немічна рука його вже не здатна була тримати мачете, але їй ще вистачало сил послати кулю в вороже серце. Ватажок повстанців був зі всіма і в навальному наступі, і в тяжкі години відступу. В критичну хвилину він зривав із голови свого капелюха, підносив його вгору й хрипко командував:
— Хлопці мої! Сини мої! Бийте їх!
Це була зовсім не військова команда, бо, зрештою, й сам доктор був гранично цивільною людиною. Та в голосі його таїлось, мабуть, щось більше, ніж владність. Мачете падали на голови поліцаїв, залякані солдати — їх привозили на Оріноко з далеких палючих льяносів — у благанні здіймали догори руки.
Одного разу загін Коельо наткнувся на індійців Ганкаура. Молодий плечистий хлопець Россаріо, охоронець і помічник свого командира, перший збагнув страшну небезпеку. Партизани їхали на конях широкою улоговиною, коли зненацька з густих заростей на них посипались стріли.
— Апіака! — закричав Россаріо.
його слова потонули в грізному ревищі. Індійці вискочили на рівнину й почали півколом оточувати невеликий загін. Найкращі їхні лучники засипали верхівців смертоносними стрілами. Двоє поранених пеонів звалилися з коней і забились у передсмертній агонії.
Коні змішалися. Партизани почали повертати назад. Тоді Россаріо з занесеним над головою тесаком кинувся на дикунів.
— Брати! Вперед! Вперед, бо нас переб'ють, як курчат!
Його підтримав доктор Коельо. Стріляючи через голову свого скакуна, він помчав за вірним охоронцем. Лава кіннотників розсипалась по улоговині. Індійські лучники розгубилися. Верхівці неслись на них, як ураган. Тупіт коней, грім пострілів, відчайдушні крики пеонів зовсім приголомшили воїнів апіака. Жах пройняв забобонні душі дикунів.
Кулі й гострі мачете швидко зробили свою справу. Загін апіака, майже на половину знищений, розбігся по нетрях. У густих зарослях стікали кров'ю поранені. Конали скалічені коні.
Доктор Коельо наказав відвезти загиблих товаришів до себе на ранчо і там поховати з належними почестями.
Коельо їхав повільно, тримаючи обома руками повід, йому хотілося швидше минути ліс. Темрява гнітила його і навівала тяжкі роздуми.
Коні прискорили ходу — вже близько було ранчо Гуаяніто. Коли вони виїхали на узлісся, Коельо побачив кілька віслюків і кіз, що мирно паслись на просторій галявині неподалік од садиби. З широко розчинених воріт коралю вискочило дві здоровенні сторожові собаки.
— Це все, що лишилось від бідного патера Антоніо, — з важким зітханням мовив якийсь пеон.
Коельо сердито пришпорив коня.
— Ні, не все, хлопче. Наш загін і наші кулі — це теж спадщина патера Антоиіо. Запам'ятай собі назавжди.
Він перший влетів на дворище ранчо.
Коли тіла забитих були закопані й над невеликим горбиком землі пролунав прощальний салют, доктор Коельо з непокритою головою попростував до будинку. На якусь мить він зупинився, озирнувсь на могилу й нарешті підняв сповнений туги погляд на горде дерево сумаумао, немов заповідав йому вічно стояти пам'ятником загиблим героям.
Під вечір партизани розклали багаття. Корчилось на вогні сухе гілля, злітали у височінь полохливі іскри. І ніби доганяючи їх, на пругких крилах летіла в ніч тужлива пісня.
На дворі ранчо теж горіло кілька вогнищ. Якийсь молодий метис сидів, спершись спиною об дерево, і грав на гітарі.
До одного з багать наблизився доктор Коельо. йому дали місце біля вогню, і він сів на вузлуватий корінь.
— Індійці апіака зовсім знахабніли, — озвався молодий метис і злісно вдарив по струнах.
— Якби мені дали тридцять добрих вакеро, — почувся впевнений голос, — я б перерізав їх, як кошенят.
— Підлі душогуби! На них немає управи.
— І поліція з ними заодно.
— Нічого, скоро ми їх передушимо, як отруйних гадюк…
— Ви бачили такого героя, — докинув хтось із темряви. — Дивись, щоб вони з твоїх кишок не поробили собі гамаків. Я чув, що кілька днів тому, вони спалили ранчо Макукано, вбили всіх чоловіків і забрали з собою жінок. Люди з Курумба бачили вогонь за п'ять лі.
— А мені розповідали, що Ганкаур хоче знищити індійців племені тауліпанг. Він давно з ними не мирив.
«Вирізати плем'я тауліпанг… вирізати плем'я…» Віддалось болісно в голові доктора. Коли вже настане цьому край? Коли вже скінчаться муки його народу? Ернестіна повідомляла, що сюди скоро прибуде кілька радянських вчених. Хай вони побачать страшну правду тропіків. Кожне спалене індійське селище, кожна сотня індійських голів, відрубаних і проданих на підлому торгу — це все правда. І свідки знайдуться. Жаль, нема в живих патера Антоніо! Він міг би так багато сказати!..
