— Люди з селища Гаук'ялі бачили, як Ганкаур переправлявся на своїх пірогах у заводь Білого Сокола і звідти напав… — Хлопцеві не вистачало сил. Він сперся головою на руку, але раптом, немов прокинувшись од сну, заговорив швидко й схвильовано: — З ними було кілька поліцаїв і сам комісар Себастьян Олів'єро. Коли вони знову посідали в свої човни, судно втратило управління і попливло вниз за водою. Капітана примусили сісти у пірогу разом з індійцями. Потім…
— Що потім? — на маленькому, висушеному обличчі доктора Коельо проступили краплини поту. — Кажи, що було далі?
— «Віргінія» стояла до ранку біля берега, — зібравшись із думками, заговорив юнак. — До неї підійшов пароплав із Сан-Феліса…
— На якому їде радянська експедиція? — швидко перебив його Коельо.
— Здається, той. На «Віргінії» почалась пожежа, і тоді росіяни відчалили й пішли проти течії. «Віргінії» більше нема. Вона згоріла.
Запала тиша, довга, гнітюча тиша. Чути було, як настирливо б'ється в скло мошка. Хлопці, що грали в кості, весело сміялись.
«Моя Оріноко… Моя Ернестіна…» — раз по раз спливала в свідомості Коельо фраза. Він повторював її тупо, механічно і цими короткими словами ніби маскував страшну правду, в яку не хотів вірити, не міг вірити. «Віргінія» згоріла… «Віргінія» й Ернестіна. Але чому саме Ернестіна? Хто бачив, що на ланчії пливла його донька Ернестіна? Це все вигадка гарячкового Орнандо…
Гостра борідка Коельо піднялася вгору. Він мить дивився на сина, немов уперше його бачив.
— Що ти зараз сказав? — із неприхованим осудом у голосі мовив доктор Коельо. — Звідки ти знаєш, що твоя сестра їхала на «Віргінії»?
— Я не знаю… я тільки чув від одного пеона, що на суденці була іноземна туристка. І я подумав…
— Ти завжди думаєш не те, що треба! — закричав із болем у голосі Каріоко Коельо і вдарив кулаком по столу з такою силою, що аж шибки задрижали у вікнах.
— Не кричи! — відрубав йому Орнандо. Він устав із-за столу, сповнений образи й гніву. Густі чорні брови владно зійшлися на переніссі. Куточки красивого рота нервово сіпались. — Якщо ти хочеш, я вирушу в селище каучеро і розпитаю в людей, кого вбито. — Він подався вперед, схопив за плечі немічне батькове тіло й пригорнув до своїх грудей. — Пробач, пробач, батьку! Я скоро про все дізнаюсь.
Він пересунув наперед кобуру з важким автоматичним револьвером і прожогом вийшов із світлиці.
Минуло кілька днів. Коельо майже не виходив із будиночка. Він чекав повернення Орнандо. Тривожне передчуття не давало йому спокою.
Якось під вечір на подвір'ї ранчо почулися схвильовані голоси:
— Де сеньйор доктор?.. Термінове повідомлення…
Коельо схопив капелюха і вибіг на двір.
Там уже юрмилися біля коней пеони. Брязкали мачете й рушниці. Лунали короткі команди. Доктору Коельо доповіли, що Ганкаур на шести пірогах просувається вниз по річці, певно, до ранчо Чорного Себастьяна.
Високий чоловік у картатому одязі перший із двома десятками партизанів вирушив навперейми Ганкаурові. Через кілька хвилин подвір'я ранчо залишив і Коельо. В грудях доктора змішались почуття зненависті, відчаю, прокляття. Йому здавалося, що від того, з якою швидкістю вони летітимуть до річки, залежить доля всього його життя, доля його доньки Ернестіни. І він безжально бив острогами нещасну конячину.
Ліс раптом скінчився, і в обличчя Коельо хлюпнув багрянець вечірнього неба.
Швидше, швидше. Там, попереду — Ганкаур. Скільки років ждав доктор Коельо цієї зустрічі! Не такою вона мріялась йому, тільки тепер він вже не зверне з свого шляху, його рука не схибить. Швидше, конику, а то вже темніє небо, скоро ніч заховає жорстокого вбивцю.
З-під ніг коней випурхнула зграйка пташок. Рубінові крильця тьмяно спалахнули перед очима доктора і сховались у хмарі куряви.
Вершники знову влетіли в ліс. Позіскакували з коней і, ведучи їх на поводі, почали продиратися крізь гущавину. Могутній Россаріо йшов першим, рубаючи своїм важким мачете ліанові зарості.
Доктор упав. Від шаленого бігу в нього перехопило подих. Двоє пеонів підхопили його під руки. Вони просувалися вперед, тягнучи за собою коней, рубаючи тесаками ліанові тенета, наче своїх смертельних ворогів.
На рівному місці знову повскакували в сідла і чимдуж подалися туди, де лунала гучна стрілянина. В лісі кипів жорстокий бій.
Сонце вже сховалося за обрій, коли Ганкаур вийшов із своїми людьми на берег. Втягнувши піроги в густе лозиння, він рушив йому одному відомою дорогою до ранчо поліцейського комісара Олів'єро.
Індійці посувалися, немов тіні, мовчазні й насторожені. Лісові жителі вгадували стежку інстинктивно. Вкрай напружуючи слух, ловили найменший шерех.
Вечірній ліс був сповнений таємничих звуків. Серед монотонного кумкання жаб зрідка чувся глухий рик ягуара. Ганкаур ішов першим, тримаючи в руках великого ножа, розрубував вузлуваті ліани, що перетинали дорогу, немов сіті велетенських павуків.
Ганкаур квапився. За наказом поліцейського комісара він мусив до заходу сонця з'явитися на його ранчо.
