— Патер Антоніо, — прошепотів доктор, дивлячись кудись повз огонь. «Хай благословенні будуть ті, що носять бога в серці своєму», це він казав, патер Антоніо. Він молився богові, але завжди дбав про просту трудову людину.
Біля багаття знову говорили про Ганкаура. Важкі думи обсіли пеонів. Кожен мав сім'ю, і в кожного в серці жив страх за своїх рідних, яким загрожувала, розправа жорстокого ката.
— Що це ви похнюпились, хлопці? — спитав доктор Коельо, дивлячись на осяяні теплим відблиском багаття обличчя своїх бійців. У його голосі відчувалась батьківська турбота.
— Погані діла творяться на світі, — озвався бородатий партизан.
— Знову ллється кров на нашій землі, — промовив інший.
— Краще кров, ніж дзвін кайданів, — це був голос Коельо. Він дивився прямо у вогонь, невідривно й гнівно, наче всі прокляття його землі зібралися зараз у полум'ї, що пробивалося з-під галуззя. Потім він прикрив долонею очі, ніби намагаючись зберегти перед своїм зором якесь дороге, неповторне видіння, рвучко відвів руку вбік і широко посміхнувся. Гостра борідка його задерикувато підскочила вгору.
— А де Мігель? — поцікавився він, озираючись навколо.
— Чи не біля коней.
— Кохається в тваринах. Хороший хлопець.
— А от його брат не любить нашої сельви. Кажуть, Філіппе вже став великим босом на нафтових розробках у Бакарайбо.
Пеони повеселішали. їм не вірилось, щоб простий сільський хлопець міг стати великим босом.
— Філіппе — профспілковий лідер, — сказав доктор Коельо трошки роздратованим голосом. Здавалося, згадка про Філіппе Россаріо викликала в його серці недобрі спогади. — Скоро він приїде до нас. — Доктор підняв голову й гукнув у пітьму: — Ей, Мітель, де ти?
— Я тут, сеньйор, — почувся бадьорий голос юного зброєносця. — Даю коням на ніч.
— Принеси гітару і заспівай нам щось веселе.
Мігель виринув із темряви в сяйво вогнища і, широко посміхаючись, підняв над головою гітару. Це була його зброй. Кремезний юнак з обличчям і поведінкою дитини, він не любив ні вбивств, ні крові. Серце його завжди було сповнене добротою. Про його ніжну душу свідчило передусім те, що біля нього завжди тулились діти. Хлопець не вмів сердитись, був поступливий, щирий і дуже соромився, що свята мадонна не дала йому войовничої вдачі. Коли йому чимось допікали, він з ледь прихованою в куточках рота посмішкою запально говорив: «Не гнівіть мене, бо я вже й так сердитий, як алігатор!»
Душа в нього була надто музикальна, і, звичайно, за інших умов з нього вийшов би великий артист. Про своє артистичне обдарування Мігель, певно, не здогадувався, чим позбавляв себе зайвих страждань. Тільки бойові друзі цінили по-справжньому голос свого Мігеля. Та ще доктор Коельо в хвилини відвертості говорив йому, що після звільнення країни від тиранів він оддасть останні свої песо, аби юнак міг здобути музичну освіту.
Інколи Мігель заспівував надто сумних пісень, тоді партизани, мов малі діти, крадькома змахували кулаком сльози. Це дратувало старого Коельо. Чи не доволі горя й страждань випадало на долю лісових лицарів — так звав своїх пеонів доктор — і чи не краще було б вгамувати їхні душевні болі, а не ятрити рани тужливими піснями.
Ось і зараз Коельо побачив в очах юного Мігеля тугу. З-під його пальців полились невеселі звуки. Він затягнув пісню про покинуту в сельві дівчину, про хворого каучеро, про одиноку матір на спаленому ранчо. Він співав, і люди все нижче схиляли до вогню голови.
Коельо підвівся з свого незручного сидіння і повільно пішов по ранчо. Згадка про Ганкаура не давала йому спокою. Він не хотів чути цього імені. Він проклинав той час, коли в його домі народився син, невгамовний пустун П'єтро. Маленький П'єтро, нещасний П'єтро. Але нащо він повторює в думках це ім'я? Хіба П'єтро взагалі існував коли-небудь на світі? Чи не примарилось йому в лихоманковому сні радісне народження сина і все те, що вимріяв, вистраждав, випестив у серці, поки хлопченя бігало біля його ніг? П'єтро — Ганкаур! Ні, нема, не було П'єтро. Є і залишиться страшний злочинець, вождь найжорстокішого племені апіака. Залишаться сльози покалічених, пограбованих, позбавлених домівок і ще залишаться сотні могил серед мовчазної сельви.
Коли б тільки він був спроможний примусити свій мозок забути минуле. Назавжди. Навічно. Та сил тих нема. Знову й знову він згадуватиме маленького хлопчика з голубими, як море, очима, й час, що пролетів у житті доктора Коельо, як рожева хмарка в передгроззя…
Це було багато років тому, невдовзі після першого арешту, коли його звільнили на поруки. В нього померла дружина, залишивши йому трьох дітей. Ернестині вже набігало п'ятнадцять, П'єтро тільки-но сповнилось чотири, а Орнандо ще й ходити не вмів.
Вони жили в Сьюдад-Боліварі, невеличкому місті з тісними, мов річкові каньйони, вулицями.
Ернестіна сподобалась молодому гульвісі з можновладної родини генералів, зарозумілому парубчакові Себастьяну Олів'єро. Батько Себастьяна звернувся до доктора з проханням видати доньку за його сина.
