Розбишакуватий і нахабний Себастьян сподівався домогтися свого за всяку ціну і, звичайно, не гребував нічим. Він то погрожував дівчині, то умовляв її, він обіцяв їй багатство і владу, він переслідував «її вдень і вночі. Він говорив, що генерали Олів'єро зметуть з дороги кожного, хто насмілиться суперничати з ними. Він був шалений, цей хитрий і підступний парубчак з широким м'ясистим обличчям і хижими очима.
Дівчина відхилила його пропозицію, і тоді в його серці спалахнула звіряча лють. Себастьян Олів'єро, син генерала Фернандо Олів'єро, схопив облизня! Таких речей не прощали в роду його батьків. І молодий Себастьян вирішив жорстоко помститись.
Одної ночі, коли доктор Коельо затримався з донькою у своїх знайомих, бандити, очолені генеральським синком, викрали з дому малюка П'єтро.
Даремно батько благав поліцію допомогти йому в розшуках сина. Даремно були витрачені тисячі песет на підкуп найвпливовіших урядовців із столичного відомства поліції. Горе доктора Коельо не розтривожило нікого. Маленький П'єтро щез безслідно.
Спливав час. Мужнів юний Орнандо. Ернестіна, вийшовши заміж за молодого негоціанта, переїхала до Бразілії. Життя приносило свої радощі й болі. Плин подій потроху загоював криваву рану в батьковому серці.
Сеньйор Коельо поселився в столиці. Палке і пристрасне слово адвоката завоювало йому друзів. Він очолив першу в країні спілку прогресивних юристів.
Якось під час однієї з поїздок до себе на Оріноко Коельо отримав звістку, яка ледве не позбавила його розуму. Він дізнався, що викрав у нього сина Себастьян Олів'єро. Чорний Себастьян оддав його маленького П'єтро індійському племені апіака. Хлопчик майже забув рідну мову і став дикуном — плем'я апіака було найвідсталішим у країні. Вождь племені усиновив П'єтро, назвавши його грізним іменем Ганкаур. П'єтро-Ганкаур мав стати касіком племені апіака.
Минуло кільканадцять років. До доктора Коельо докотилася чутка, що на землях верхнього Оріноко з'явилося розбійницьке плем'я, очолене вождем Ганкауром…
Доктор гнав тужливі думки. Емігрантський центр вимагав від нього рішучих дій, наказуючи розпочинати підготовку масового повстання бідноти по всій долині Оріноко. Але Коельо, перебуваючи в полоні гірких дум, не квапився.
Настав день, коли доктор одержав таємного листа, який сповіщав його про приїзд Ернестіни, зв'язківця від закордонного революційного центру. Його гаряче любима донька мала прибути в Сьюдад-Болівар на пароплаві по Оріноко. Це був найнебезпечніший і водночас єдино можливий шлях.
Зранку Коельо розіслав своїх хлопців униз по ріці, наказавши їм стежити за кожним кораблем. Були сповіщені й надійні люди в селищах каучеро, де спинялися рейсові судна з Сьюдад-Болівара.
Цілий день тривога не давала спокою доктору Коельо. Маленький, неначе зовсім висушений турботами й важкими думками, він ходив по подвір'ю ранчо і, посіпуючи свою гостреньку борідку, беззвучно повторював дороге ім'я: «Моя Ернестіна… Моя люба дівчинка…»
В канеї стояли осідлані коні. Кілька молодих пеонів, умостившись під високим деревом, грали в кості. До стовбура було приставлено рушниці. Кожної хвилини пеони були готові скочити в сідла й кинутися назустріч ворогові.
Доктор Коельо зайшов у дім і, розгорнувши карту, почав розглядати на ній басейн ріки. Могутня Оріноко несла свої води серед скелястих берегів, серед непролазних тропічних хащ, обмиваючи з заходу грандіозне Гвіанське нагір'я. І скрізь понад її берегами, біля невеличких її притоків і рукавів, розмістилися партизанські дозори. В селищах каучеро, в глухих індійських поселеннях, на пристанях і в містечках повстанці мали своїх надійних людей. Там збирали зброю, готували провіант, налагоджували зв'язки. Немов тисячі підземних ручаїв, зливалися сили опору у велику й повноводу ріку, що рвалася через скелясті пороги на широку улоговину. І, дивлячись на карту, доктор Коельо раптом подумав про те, що сили його друзів такі ж нездоланні, як і чарівна красуня землі їхньої могутня Оріноко.
Він підняв голову й подививсь у вікно. Здається, хтось приїхав на ранчо. Так, так, двоє вершників. Це син його Орнандо приніс йому радісну звістку. Ось він зіскочив на землю і бігцем кинувся до будинку.
Але чого він такий стурбований? Чому смертельна блідість вкрила його обличчя? Бідний Орнандо! Він не спав дві ночі. Він чекав свою сестру Ернестіну.
Грюкнули двері — і на порозі з'явився Орнандо. Він важко дихав. Чорне волосся вибилось у нього з-під крислатого капелюха.
— Чорний Себастьян і люди Ганкаура напали на «Віргінію», — сказав юнак, важко переводячи подих.
— Ну, то й що?.. І, власне, яку «Віргінію»? — спитав батько, повільно підводячись з-за столу. — Кажи, що з тобою, Орнандо? Ти білий як смерть.
— Я боюсь, батьку… — хлопець зітхнув і низько схилив голову. Криси його сомбреро закрили від Коельо змучене лице. — Я боюсь, що там…
— Звідки ти знаєш! — вигукнув доктор Коельо і схопив сина за плечі. — Кажи, ти щось знаєш? Ти знаєш, що вона їхала на «Віргінії»?
Орнандо безсило впав на стілець. Відкинув праву ногу в рудому високому чоботі, густо вкритому порохом.
