Слово сеньйора Себастьяна Олів'єро було для Ганкаура священним законом. Жодного разу за багато років він не порушив його наказу. Серце білолицього вождя було сповнене до Себастьяна собачою відданістю й глухою ворожнечею. Ганкаур боявся комісара і обожнював його. За його таємним велінням він водив своїх людей проти повсталих каучеро, нападав на селища пеонів, грабував маленькі ланчії на Оріноко. Сеньйор Себастьян добре платив йому за все, але й вимагав сліпої покори.
Мало хто знав, що жорстоке плем'я апіака, очолене білим вождем, було слухняною зброєю в руках Чорного Себастьяна.
Індійці безшумно пробиралися хащами. Рука Ганкаура міцно стискувала ручку ножа. В цьому лісі його підстерігала подвійна небезпека. Сюди приходили на полювання люди з ворожого племені тауліпанг, зустріч з якими могла б скінчитись тільки кривавим побоїщем. Але Ганкаура жахало інше. Сеньйор поліцейський комісар повідомив його напередодні, що в цих лісах з'явились партизани. Вони виступали проти уряду, були добре озброєні і вміли орієнтуватися в сельві, як у себе вдома.
Ганкаур згадав слова Себастьяна: «Твоїм людям доведеться битися з білолицими дияволами. Я дам тобі справжню зброю». Ганкаур відповів йому, що апіака не візьмуть зброї, яка робить грім. Його люди воліють убивати своїх ворогів стрілами з отрутою кураре. «Нечутна смерть» краща за кулі.
Загін вийшов на галявину. Вечірні сутінки згладили обриси дерев. Галявина була довга і вузька, неначе пірога. Ганкаур мить постояв, прислухаючись до лісових звуків, і бігцем подався через відкриту місцину. Індійці рушили за ним.
І раптом Ганкаур скоріше відчув, аніж побачив, між дерев кілька людських постатей. Він каменем упав на землю, індійці — за ним.
Важко дихаючи, вождь втупився очима в пітьму. Так, вони потрапили в пастку. Тепер вже не було сумніву, що зі всіх боків галявину оточили якісь люди. Вони не стріляли, не погрожували — і це було найстрашніше.
Ганкаур вужем поплазував назад. Індійці теж почали відповзати. Один молодий воїн, не витримавши, схопився на ноги і чкурнув у гущавину.
Гримнув постріл. Індієць зметнув руками й упав. Після першого пострілу кулі градом посипались на людей Ганкаура. Індійці завили. Смерть звалилась на них так раптово, що позбавила їх розуму.
Ганкаур побіг назад, низько схиливши голову. Страх передався і йому. Він був сміливою й відчайдушною людиною, але нічна темрява перетворила в його уяві ворогів на якихось жахливих потвор, на невмолимих духів помсти. Він біг, падав, знову схоплювався на ноги і знову біг. З розгону влетів у гущавину й повалився на землю. Хтось ударив його по голові. Чиясь нога вперлась йому в бік. Він став шалено відбиватись кулаками, кусатися — з лютим риком, із звірячим харчанням. Врешті вихопився знову на галявину і влетів просто в коло озброєних людей.
Це були партизани доктора Коельо, «лісові лицарі», запеклі вороги кривавого генерала Батіса.
Ганкаур стояв у колі повстанців, побитий, заляканий, і, мов зацькований звір, озирався по боках. Кілька рушниць було спрямовано йому в груди.
Партизани впізнали страхітливого індійського вождя, який своєю жорстокістю уславився далеко за межами верхнього Оріноко.
— Ганкаур! — передавалося з уст в уста зловісне ім'я.
Між деревами почулись голоси, кінський тупіт. Кілька вершників виїхали на галявину.
— Сеньйор Коельо! — гукнув до одного з верхівців молодий пеон. — Ми впіймали Ганкаура.
— Повісити його! — гукнув хтось із натовпу.
— На шматки роздерти!
— Кинути в болото до зміїв!
Доктор Коельо зліз із коня. Ніхто не бачив у пітьмі ні його обличчя, ні виразу його очей. Невисокий на зріст, старий чоловік, він неквапом підійшов до гурту, де стояв Ганкаур.
— Хай живе свобода, друзі! — привітався він тремтячим голосом.
Йому відповіли, нескладно, різноголосо. Невиразні постаті бійців похитнулися. Хтось підняв над головою рушницю.
Доктор Коельо наблизився до гурту.
— Покажіть мені, де Ганкаур? — чужим голосом промовив він.
Блиснув електричний ліхтар.
— Ось він, сеньйор Коельо.
Відставивши вбік праву ногу, Ганкаур із викликом дивився на своїх ворогів. Він був готовий умерти, як це личить вождеві наймогутнішого племені сельви.
Доктор Коельо вдивлявся кілька хвилин в обличчя білолицього індійця, на якому розпливалося жовте кружало від електричного ліхтаря. Потім, не кажучи ні слова, потягнувся до кобури, вийняв пістолет і, ледве переборюючи тремтіння руки, підняв зброю.
Ганкаур дивився на Коельо, мов заворожений. Пістолетне дуло танцювало в нього перед очима. Рука доктора здригалася. Він увесь тремтів, він ледве тримався на ногах. Через силу ворушачи сухими губами, він тихо промовив:
— П'єтро! Це ти, П'єтро?
Його голос пробудив у душі дикуна цілу бурю. Смерть дивилась на нього, і ця смеоть знову називала його дивовижним, чужим іменем «П'єтро».
Рука доктора Коельо піднялась вище. Кволий палець натиснув на гашетку. Грім пострілу перекрив короткий стогін, що вихопився з грудей доктора. Коельо схибив. Відчувши раптову слабість в усьому тілі, він схопився лівою рукою за дерево й похитнувся. Бійці кинулись до свого командира.
