Комісар Олів'єро одягнув капелюха. Він був злий і насуплений. Зробив крок до дверей, раптом став.
— Сеньйоре професор, — мовив неголосно, з притиском на кожному слові, — я розумію вас краще, ніж ви думаєте. Мені не хотілось би вам погрожувати, але моє службове положення зобов'язує застерегти вас: ви граєте з вогнем. Вступивши в стосунки з нелояльними елементами, ви порушили недоторканність і суверенітет моєї країни. Ні, ні! Не перебивайте, сеньйоре! Я бачу біля дому осідланих коней. Ви даремно квапитесь у дорогу. Я б радив вам зачекати пароплава й повернутись до Сьюдад-Болівару. Не забувайте, сеньйоре професор, що сельва має свої закони!
Він бундючно вклонився і вийшов із хижі.
— Експедиція вирушила в дорогу з першими променями сонця. Тумаяуа квапив Крутояра. Він знав у цих місцях всі стежки і броди, йому не раз доводилось ходити із свого селища в селище каучеро. Не більше двох днів зайняв би для нього перехід через дикі нетрі. Але тепер із ним були білі люди. Кволі й безпорадні в сельві, вони пробиралися крізь гущавину надто обережно й повільно. Та це й не дивно. Адже вони жодного разу в житті не зустрічали господаря лісу пуми, а про араньямону навіть не чули.
Правда, у білих людей був один револьвер, пара рушниць і два мачете, подарованих капітаном Пабло. Окрім того, вони вміли користуватися невеличким кружальцем із скла й заліза. Молодий сеньйор, якого всі звали Самсоновим, визначав по ньому схід сонця і край холодних вітрів. Коли грозова хмара закривала небо і в лісі ставало так темно, як у трюмі ланчії, білі люди дивилися на крихітну живу стрілку, і вона показувала вірний шлях.
Однак треба було поспішати. В селищі каучеро Тумаяуа дізнався, що на їхнє плем'я напали жорстокі люди апіака. Вони грабували селища, палили хижі, відрубували бранцям і пораненим голови й, висушивши їх, продавали білим сеньйорам.
У серці Тумаяуа гнів мішався зі страхом. Якщо загін апіака зустріне їх у сельві, все скінчиться смертю. Адже жорстокість воїнів Ганкаура поєднувалась із хоробрістю. Апіака хоч і не мали вогнепальної зброї, але своїми стрілами, змащеними отрутою кураре, наганяли страх на всю округу.
— Не треба брати багато їжі, — казав Тумаяуа Крутоярові. — Легко ходити — далеко ходити.
Ремствуючи на професора за надмірні запаси продовольства, Тумаяуа сам узяв собі найважчу ношу. Він ніс чорну квасолю, борошно, каву й сухарі. Крім того, в перший же день мандрівки Іллюша застрелив тапіра, неповоротку тварину, дуже схожу на свиню. М'ясо розподілили між трьома. Але й цього разу Тумаяуа добровільно довантажив себе найбільшим шматком. Все це він робив мовчки, по-діловому, немов так і повинно було бути, і всі підкорялися йому, бо знали, що ніякими наказами й умовляннями не подолати його впертості і що тепер, власне, він був найстаршим у загоні.
Ліс дедалі густішав. Тільки тепер мандрівники побачили, що собою являє справжня тропічна сельва. Безмежне царство диких ліан, струнких бамбуків і гордовитих пальм оточувало їх. Велетні-дерева здіймалися, мов колони казкового храму, зливаючись верховіттям у суцільне склепіння, в непроникливу зелену стелю.
Дерева, обплутані непаразитичними рослинами — епіфітами, поривалися до сонця, наче в'язні на волю. У височині тривожно шелестіло листя. Здавалося, ліс, чимось збентежений, занепокоєний, прагне повідати небу свою сувору таємницю.
— Гляньте на цього гіганта, — показав Бунч на чудернацьке дерево з покрученим стовбуром. — Це — матамата, черепахове дерево. Ви не думайте, що воно й справді так густо вкрите зеленню. Все, що ви бачите на його стовбурі — і пишний цвіт, і віття із жорстким і колючим листям — то паразити.
Олесь у подиві підняв голову. Велич матамати зачарувала його. Він стояв біля неї, як пігмей біля ноги міфічного Голіафа. Дерево й справді здавалось йому живою істотою.
І враз, в екстазі захоплення юнак підбіг до товстелезного стовбура і вхопився за одну з гнучких ліанових гілок.
— Ой-ой! — закричав він, — і в ту ж мить, випустивши з рук ліану, впав на землю. З болісним стогоном хлопець навкарачки од-повз від дерева. Обличчя його було спотворене страхом. Нестерпно пекучий біль розлився по всьому його тілу.
— Тебе щось вкусило, — кинувся до нього батько.
— Ой, вкусило, ой, болить, — плакав хлопець і щосили рвав на собі сорочку. — Ой, подивіться, змія. Бо-ли-ть.
До нього підбігли зі всіх боків. Зірвали сорочку.
— Вогняні мурахи, — заспокійливо констатував Бунч, узявши кінчиками пальців маленьке створіння, яке швидко перебирало лапками. — Кусюча, але — не бійтеся — не смертоносна потвора.
Бунч зосереджено озирнувся навкруги. Погляд його упав на дерево матамата, і він одразу ж усе збагнув. На його обличчі проступило вдоволення натураліста. Він обережно підійшов до дерева й обдивився густу ліанову поросль.
— Олесь сам накликав на свою голову біду, — сказав він тоном викладача, який з'ясовує перед студентами важливу наукову проблему. — Ці комахи водяться переважно на деревах. Хлопець шарпнув гілку і струсив на себе цілу колонію кузок.
