Бунч дістав із своєї польової сумки жовту мазь і змастив хлопцеві попечені місця.
— Чудові екземпляри тропічного царства, — говорив він, енергійно натираючи маззю Олесеве тіло. — Ненажерливість їх не знає меж. їхній укус надзвичайно болючий. Вогненні комахи окупували місто Авейру на річці Тапажос. Мешканці були змушені покинути свої домівки й заховатися в лісі. Кілька разів поверталися господарі додому й щоразу знаходили в своїх квартирах ненажерливих мурахів. Зрештою місто обезлюдніло й заросло лісом…
Загін рушив далі. Необачний Олесів крок нагадав усім, що сельва — не принадна оранжерея й що краса її — підступна й небезпечна.
З усіх боків мандрівників обступали непролазні хащі. Все частіше доводилося звертатись до гострих мачете, щоб прорубати собі дорогу. Тумаяуа ішов першим і прокладав шлях. Він швидко навчив своїх друзів користуватись цією зброєю. Проте змагатися з ним у вправності не міг ніхто.
Спека стояла нестерпна. Мокра одежа липла до тіла. Мучила спрага. В баклажках майже не лишилось води, і доводилось заощаджувати кожну краплину. Тумаяуа попередив, що до селища людей тауліпанг не буде жодного струмка, жодного джерельця.
— Хочеться пити, — ковтаючи гірку слину, мовив Олесь.
Тумаяуа озирнувся. Потім, розриваючи ліанові зарості, він заглибився у зелені хащі. Під одним із кущів індієць упав навколішки і всім тілом подався вперед:
— На, пий! — закричав радісно.
Він підніс Олесеві велику квітку з рожевими пелюстками.
— Хороша. Пий!
Олесеві пальці обережно торкнулись до ніжних оксамитових пелюстків. Хіба можна пити квітку? Тумаяуа підніс квітку до рота.
— Орхідея! — здогадався Бунч. — На дні її завжди є трошки ароматної вологи. Вона напоїть нас усіх.
Квітка пішла по руках. Тим часом індієць знайшов ще кілька орхідей. Люди хоч і не досхочу, але все ж угамували спрагу. У всіх піднявся настрій. Невеличкий загін рушив далі.
І знову дорога. Стіна дерев, океан зелені й вічного спокою.
Крутояр своїм гострим мачете на капусту січе ліани, його душу оповили сумніви. Він намагається приспати в собі хробачка остраху й каяття. Але хробачок не піддається. Чи справді треба було вирушати в дорогу? Адже в цій клятій сельві кожен листочок, кожна стеблина чи квіточка ховає в собі смерть.
Професор зачекав Олеся.
— Важко тобі, сину?
Той, щоб не видати своєї втоми, закусив губу й заперечливо хитнув головою.
Професор підбадьорливо пригорнув Олеся до себе. Бідний хлопець. У нього вже пропав увесь запал. До селища лишилось недалеко, та хто знає, скільки вони ще йтимуть.
Все ніби повстало проти них: і сельва, і спрага, і ненависть Чорного Себастьяна. Не треба було брати з собою хлопця. Він зовсім підбився. А що на них чекає попереду' Люди апіака відрубують чужинцям голови, попереджав їх Себастьян Олів'єро. Звичайно, комісар намагався залякати їх. Та хіба вони не мали нагоди пересвідчитись у тому, що сельва криє в собі чимало страхітливих таємниць! Якщо Себастьян Олів'єро вдасться до рішучих заходів, ніхто не захистить їхню маленьку експедицію.
Професор кинув короткий погляд на індійця. «Мій батько — могутній вождь Палехо!» — згадались Крутоярові слова провідника. Влада касіка Палехо важить чимало. Треба звернутись до нього по допомогу. Якщо вдасться завоювати його прихильність, це буде не так уже й погано. Кільканадцять озброєних воїнів поведуть експедицію далі і в разі потреби стануть її надійними захисниками.
Такий хід думок трошки звеселив професора. Він ще з більшим завзяттям заходився рубати плетиво ліан. Піт заливає йому очі. Його мачете спалахує, ніби маленька блискавка. Швидше б вирватись на простір! Побачити б сонце! Хай палюче, нестерпно яскраве, але сонце… і вітер у груди. Або щоб линув дощ!..
— Обережно! Гадюки! — кричить десь попереду Тумаяуа різким гортанним голосом.
Бридкі потвори звисають з дерев і погрозливо повертають голови до мандрівників. Чи кинуться вони на людей? І як захищатись од них? Єдиний захист — мачете, але чи оборонять два мачете від цілої зграї?
Нарешті гадюки позаду. Але мандрівники інстинктивно тиснуться один до одного. В очах — тривога. В ході — обережність. Чого тут тільки не зустрінеш, у цьому лісі! Гадюки на деревах, гадюки в густій траві, в невеликих болітцях… Досі їх ніхто не помічав. Тепер вони до краю заволоділи увагою мандрівників, витіснили з їхніх грудей усі почуття, окрім одного — страху. Люди просуваються повільно, зважуючи кожен рух.
Тільки Тумаяуа йде звичним розміреним кроком, зрідка підносячи над головою мачете. Стривожені скорпіони, сумчасті пацюки, болотні курочки й строкаті ящірки шастають з-під самих його ніг.
— Швидше б вийти з цього лісу! — стогне Олесь. Бунч веде його під руку, намагаючись бодай трохи полегшити хлопцеві дорогу. Голі коліна Олеся до крові посічені травою.
— Небагато вже лишилось, мій хлопчику, — втішає його Бунч. — Скоро дістанемось до індійського селища і добре спочинемо.
Ішли ще з півгодини. Нарешті хащі розступилися. Сліпуче сонце вдарило в очі. Сухий вітерець війнув в обличчя. Ліс лишився позаду, мов тривожний сон.
