— Еге ж, сеньйор. Хай благословить вас мадонна.
Вона ще дужче зігнулась і, не дивлячись в обличчя комісарові, простягнула до нього руку за винагородою. Олів'єро дав їй якусь дрібну монету. Жінка міцно затиснула її в кулак, але в ту ж мить випростала пальці й пробурмотіла:
— Сеньйор комісар раніш давав більше. — В її словах було щось од зацькованого, але хижого звірка. — Сеньйор комісар…
Себастьян замахнувся канчуком.
— Геть, стара жабо!
І долаючи в собі злість, він закрокував вулицею.
Небіжчиця не йшла з голови. «Ну й йолоп же я, — картав себе комісар. — Дав маху. Думав, вибух докінчить справу. А тепер, напевне, все вже знають чорномазі, і росіяни теж, мабуть, про все довідалися. Але даремно торжествуєте, сеньйоре Крутояр. Ваше «відкриття» вмре разом із вами. Тепер ви в моїх руках. Сама доля звела нас на одній стежці».
Олів'єро згадав про свого столичного гостя, і на душі в нього зробилося ще гірше. Бракватіста вийде з води сухим. А розплачуватися за все доведеться комісарові Олів'єро. Коли вони вранці повернулися з нічної операції, полковник, випивши пляшку коньяку, знову завів розмову про загрозливе становище в столиці. Знову згадав немічного генерала Батіса і, ніби щось прикидаючи в думках, з кривою посмішкою на вустах промовив: «Розумні пацюки першими тікають з корабля, який має затонути». І гидко зареготав.
Себастьян зайшов на подвір'я мерії, відв'язав свого коня. Тривожні роздуми не покидали його. Він щось мав надумати, до чогось дійти, бо інакше отакі хитрі лисиці, як Бракватіста, рятуючи власну шкуру, продадуть його за ломаний гріш. Ясно одне: справи генерала Батіса кепські. Той довго не протягне. Якщо Бракватіста намагається вислизнути із капкана, то й він, комісар Олів'єро, має голову на в'язах. У нього є козир, яким він зуміє мудро скористатися. Хай тільки настане слушний час.
Олів'єро скочив у сідло. Сидячи на своєму рисакові, він гордо, як переможець після бою, озирнувся навкруги. Зрештою, цей козир чогось та вартий. Ого! Ще й як вартий! Комісар витягнув із кишені френча невеличку записку і, злегка мружачись на сонці, ще раз перечитав її.
«Комісарові округу верхнього Оріноко, сеньйорові Себастьяну Олів'єро. Доповідаю вам, що в районі середньої течії ріки Вентуарі, на одній із асієнд, проживає голландський учений Ван-Саунгейнлер. В лісі знайдені поліцією уламки його літака, який зазнав аварії. Є відомості, що Ван-Саунгейнлер, котрого розшукують дві американські авіаційні компанії, навмисне не виходить із сельви й підтримує загадкові стосунки з місцевим індійським населенням.
Дві американські компанії вже двічі зв'язувалися з комісаром Олів'єро, цікавлячись, чи він не одержував відомостей про голландського мандрівника. Ван-Саунгейнлер став персоною, і комісар Олів'єро тримав у своїх руках нитки всієї справи.
Маленький клаптик паперу весело затанцював перед очима Себастьяна.
Розумні пацюки першими тікають з корабля, що має затонути. Ха-ха. Корабель має затонути. Хто сказав, що він має затонути? А може, й справді він уже йде на дно? І Себастьян Олів'єро, найдурніший із пацюків, усе ще тримає свою голову в петлі? Росіяни вирушать на пошуки голландця, не маючи, певно, ніякої надії побачити його живим. Вони йдуть, аби знайти його сліди. В цих червоних завжди було надміру ідеалізму. То чому ж він, Себастьян Олів'єро, марнує час? Адже є чудова нагода одержати від голландського уряду не тільки подяку, але й солідну винагороду. Тільки йому, комісарові, відомо, що Ван-Саунгейнлер справді-таки живий, неушкоджений. На Ортіса можна покластися. Головне тепер — перешкодити російській експедиції зустрітися з голландцем. Треба самому витягнути його на божий світ. Хай усі знають, що це він, Себастьян Олів'єро, поліцейський комісар, важачи власним життям, порятував життя славнозвісного мандрівника і вченого. Газети почнуть кричати про Олів'єро як рятівника й гуманіста. Він стане популярним. Про нього дізнається світ. І хто, зрештою, насмілиться підняти руку на славнозвісного героя?!
Олів'єро пришпорив коня і поїхав уздовж вулиці.
Олів'єро зупинив коня перед садибою, де розмістилися люди професора Крутояра. Мандрівники саме ладналися у дорогу.
— Радий вас бачити, сеньйори! — чемно привітався до них вершник. Він спішився і прив'язав повід до невисокої шовковиці. — До ваших послуг — комісар округу Себастьян Олів'єро.
— Ми вас шукали вчора, сеньйоре, — сказав професор Крутояр, підходячи до комісара. — Але даремне. Мабуть, у вас були якісь серйозні справи…
— Коли їх не буває, тих справ! — скрушно розвів руками Олів'єро. — Особливо в наш суворий час. Але вас це не повинно турбувати. Коли до нас приїжджають із хорошим серцем, ми уміємо вітати гостей. — Він звузив свої сіро-сталеві очі й, карбуючи кожне слово, сказав: — Сельва уміє вітати своїх гостей.
