— Так, здається, вбили. — На обличчі Олів'єро проступив вираз скорботи. — Я хотів би застерегти вас, сеньйор, що й ваше життя… ви повинні правильно мене зрозуміти… Але я не-хочу зайвих жертв.
— Невже наше життя в небезпеці? — Професор примружив очі. Він починав розуміти, яку підступну гру веде з ними Олів'єро. Проте вирішив поки що не розкривати своїх карт. — Невже ви, сеньйоре Олів'єро, не зможете захистити нас?
— Ладен піти з вами хоч у саме пекло, — гарячково ляснув долонею по столі комісар. — Мої хлопці будуть охороняти вас, як самого президента. Однак ви повинні розуміти… Ви захоплюєтесь гуманізмом, ви приїхали вивчати етнографію нашого краю. Все це чудово. Тільки ви забули про дикунів із звірячими інстинктами…
— Не розумію, не розумію! — вдавано здивувався професор. — Адже тубільці вже чотириста років живуть під благодатним впливом найсвятішого престолу і під скіпетром цивілізованого креольського уряду.
— Що важать чотириста років проти тисячоліть! — Себастьян Олів'єро відчув, як у ньому пробуджується давно згасла пристрасть до красномовства. — Індійці були й лишилися звірами. Вони не визнають американської культури… «йолоп я! — пронеслось в його свідомості. — Я повторюю слова Бракватісти… Не можна жити старим романтизмом минулого. Досить грати комедію…»
Він аж струснув головою. Але слова полковника лізли йому в голову, і він, не тямлячи, що робить, вигукував їх, мов навіжений:
— Романтизм минулого віджив. Гідність роду, слава креолів, храми ацтеків… Баста! Ми живемо в час американських темпів.
За вікном розгулявся вітер. Ударив грім. Дощові краплі сполохано забились об шибки. В кімнаті стало темно.
Себастьян Олів'єро, припавши грудьми до стола, намагався перекричати шум грому й дощу. Він лаяв індійців, бо все, що він знав найстрашнішого в сельві, все, що лякало тут білу людину, було зв'язане з індійцями. Тубільці лишилися звірами. Так, так, звірами в людській подобі. Американські льотчики не наважуються сідати в нетрях Оріноко. Вони воліють умирати в своїй кабіні, аніж потрапити у вігвами жорстоких араваків. Йому, Себастьянові Олів'єро, не раз доводилось бачити в індійських хижах залишки американських літаків і льотного спорядження. Індійці з ненавистю ставляться до білої людини. Вони нападають на нафтові промисли і руйнують вугільні шахти. Адміністрація змушена вирубувати ліси навколо промислів і виставляти посилені військові патрулі.
Професор спохмурнів.
— У нас обмежений час, сеньйоре Олів'єро. Нас чекає дорога.
— Ах, дорога, — п'яно пробурмотів комісар. — Дозвольте поцікавитись, яким кораблем ви пливли?
— Ми найняли ланчію «Голіаф».
— А скажіть, сеньйоре, вам не доводилось зустрічати на річці таке маленьке паскудне суденце з назвою «Віргінія»?
— Ми зустріли «Віргінію», — мовив професор. — Покинуте судно, дивне, страхітливе судно. Прибилось до берега і ніби когось чекає. Але, зрештою, нас не цікавлять покинуті кораблі. Це стосується вас, комісар. Хіба не так?
Чорний Себастьян підозріло глянув на Крутояра, провів поглядом його руку, що якось мимоволі потягнулася до коротенького вуса.
— Ви кажете, що ланчія «Віргінія» стоїть біля берега? — спитав він.
— Стояла, комісар.
— Не розумію. Чому стояла і чому не стоїть зараз? — важко повертаючи свинцевим язиком, спитав роздратовано Олів'єро.
— Не стоїть, тому що не встигли ми поминути її, як вона одразу ж загорілася. Ми були вражені. Просто так, ні з того, ні з сього взялася полум'ям. Ніби хто заклав усередину диявольську машинку…
Комісар підвівся. Помітивши, що гості хочуть зробити те саме, він жестом спинив їх. Він ще має до них справу. Одну невеличку справу.
По його тону Крутояр одразу збагнув, що зараз комісар скаже найголовніше.
Себастьян Олів'єро вже не був схильний до жартів і до перебільшеної ввічливості. Він вимагав правди. Що бачили мандрівники на «Віргінії»? Адже вони знайшли там забиту жінку, чи не так?
Професор завагався.
— Як представник влади, я вимагаю від вас щирого зізнання, оскільки подія має суто політичний характер.
— Капітан Пабло взяв до себе на борт якусь поранену жінку, — промовив Крутояр, приймаючи виклик комісара. — Ця справа нас не стосується. Ми тільки перев'язали її. Звичайно, якщо сеньйор Олів'єро вимагатиме від нас офіціальних свідчень, ми задовольнимо його прохання.
Підійшовши впритул до Крутояра, комісар поклав йому на плече руку.
— Я хочу говорити з вами як джентльмен із джентльменом.
— Прошу.
— Мене цікавить одне питання. Якщо ви відповісте на нього, ми залишимось друзями.
— Слухаю вас, сеньйоре Олів'єро.
— Жінка не говорила вам нічого… так би мовити, політичного… ви розумієте мене… В країні неспокійно. Такі люди, як вона, порушують спокій громадян, викликають невдоволення і, зрештою, доводять справу до братовбивчих сутичок. Гадаю, що ви не прихильник кривавих ексцесів і допоможете запобігти неприємностям.
Професор розвів руками. Він нічого не знав. Жінка не сказала їм жодного слова, яке можна було б тлумачити в політичному смислі. Взагалі, вона весь час була непритомна.
Професор устав з-за столу. За ним підвелися Бунч і Олесь.
