— Тут ще рай, Кириле Трохимовичу, — озвався професор. — Кажуть, там, за Оріноко, справжнє пекло. От хай наш географ повчить нас.
Але в Іллюші не було бажання говорити. Проклята жаровня! Хоч під землю ховайся…
— Що, Паганель, розкисли? — посміхаючись у вуса, запитав Крутояр.
Іллюша відкинув з лоба пасмо світлого волосся і кволо посміхнувся. Ну що ж, він може розповісти про льяноси. Отака собі розпечена пустеля, та й годі — нічого цікавого. Правда, це тільки шматочок льяносів, останні степові острівці серед моря сельви, а на лівобережжі Оріноко простяглася безмежна рівнина. Від Анд вона спускається до самої ріки. В льяносах розводять худобу — сотні тисяч, мільйони голів. Землі там вдосталь, і люди роботящі, тільки весна псує всю справу. Власне, не весна навіть, а зимовий сезон, який припадає в країні на період з квітня по жовтень. Тоді повінь заливає безкрайні простори. Люди й худоба рятуються на невеличких клаптиках суші й чекають, поки не спаде вода.
— Тпр-р-р! Куди, нечиста сило! — раптом заволав Бунч. його осел, опустивши голову, немов приготувавшись до бою, кинувся в принадний затінок невеличкого гайка.
Помітивши занепокоєння серед віслюків, коні й собі зупинились.
Біолог щосили гамселив віслюка ногами. Він упав йому на шию і майже благальним голосом закричав:
— Назад! Не пущу! Тримайте, Василю Івановичу. Рятуйте-е-е!
Але ніякі удари не могли примусити тварину звернути з обраного нею шляху. Спокуса була надто великою.
З кущів тягли віслюка всі гуртом. Під свист і підгейкування, його вигнали на стежку й добре відшмагали нагаєм.
Прикра, а втім і досить-таки весела подія з Бунчовим транспортом наддала сил молодому географові. Іллюша забув і про пекуче сонце, і про куряву, що забивалась у ніздрі. Він гарцював навколо Бунча і, помахуючи нагаєм, кричав на віслюка:
— Май повагу, четверонога бестіє, до великого представника наукового світу! Це тобі не якісь там задрипані вакеро, а сам король біології і всього живого царства Бунч.
— Дайте людині оговтатись, — підморгнув Самсонову професор. — Краще продовжуйте свою лекцію. Ви перервали розповідь на тому, що взимку льяноси затоплює вода.
— Абсолютно правильно, Василю Івановичу. Жах що там буває. Кілометрів на шістсот дикий степ стає дном моря. Вакеро виганяють худобу на пагорби, населення теж лізе туди із своїм збіжжям.
Іллюша знизав плечима, ніби й справді був дуже заклопотаний тим стихійним лихом. Після паузи, перейшовши на серйозний тон, він повів розповідь про те, як страждає трудовий люд від неймовірних повіней. Та ще гірші прикрості готує засушлива пора. Голод і спрага женуть тоді по вигорілих під сонцем льяносах здичавілі стада коней і биків. Жахливе ревище, гучний тупіт тварин, хрипкі вигуки пастухів, які намагаються втихомирити оскаженілу худобу, — все це зливається в грізну музику диких степів. Тільки віслюкам перепадає якась там крапля води. Обережно відгинаючи губами голки, вони висмоктують сік із кактусів.
Самсонов розповідав про орінокські степи з таким глибоким знанням справи, начебто йому в житті не раз доводилось мандрувати отими неозорими рівнинами.
Географа й професора наздогнав на своєму віслюку Бунч. Витираючи хустиною спітніле чоло, він і собі встряв у розмову:
— А чи відомо вам, шановний, — звернувся він до Іллюші, — що таке матакабальо?
Самсонов тільки плечима знизав.
— От вам і король географії! — єхидно кинув біолог. — Матакабальо — люті змії, дослівно — «коневбивці». Розміром вони не більші за дощового черв'яка. Але від їхнього укусу гине і людина, й худобина. Нікчемний плазун набагато небезпечніший за гримучу змію. Коли матакабальо впивається в тіло, болю не відчувається Людина дізнається про загрозу тільки тоді, коли отрута вже увійшла в її кров. Гримуча ж змія — неповоротка й лінива. Вона ще здалеку попереджає про наближення шумом своїх брязкалець і своїм нестерпно смердючим запахом.
Бунч розповів також про загрозливі таємниці річок орінокських льяносів, про ската з голкою на хвості, про електричного вугра, про небезпечну рибку карібу. Своєю формою і кольором каріба дуже нагадує золотих рибок. Тільки в неї неймовірно агресивний характер. Каріба, як і акула, чує на відстані запах крові і завжди з'являється там, де б'ються великі тварини. Під час кривавих баталій між самцями-крокодилами вона безстрашно проникає в рани хижаків і роз'їдає їх.
— Ви просто залякуєте нас, Кириле Трохимовичу, — з похмурою посмішкою мовив професор.
Але біолог, щоб продемонструвати свою зверхність над Самсоновим, патетично вів далі:
— По берегах річок, що течуть через льяноси, водяться і ненажерливі крокодили і водяні змії анаконди. Останні, до речі, нападають навіть на людей.
— Та годі, годі, добродію! — замахав на нього рукою професор. — Мені вже страшно їхати далі.
— А от ви слухайте й кайтесь. Ви гадаєте — це все? О, ні! Чи доводилось вам чути що-небудь про смертоносну малярію, яка панує в льяносах, про безліч отруйних рослин, зокрема про кущі гуачамака? Досить підсмажити шматок м'яса на палиці, вирізаній з гуачамака, щоб людина отруїлася.
