Лякливий Лупу мерзлякувато ввібрав голову в плечі, йому було страшно відриватись од загону.
— Що ж, я поїду сам, — з презирливою гримасою мовив Тумаяуа. Небезпека не лякала його. Навпаки, вона викликала в його серці новий приплив сил. Туга за втраченою могутністю племені, сором за свого жалюгідного брата — все це відбилось на гарному вольовому обличчі юного індійця. Він дивився на місяць, ніби вбираючи своїми великими темними очима холодну силу його променів. Груди юнака високо здіймалися.
— Що ж, я поїду сам, — повторив він голосніше, сподіваючись, що брат відгукнеться на його поклик.
Але Лупу низько опустив голову, пришпорив свого коня і від'їхав геть.
На плече Тумаяуа лягла рука Іллюші. Підсвідомо він збагнув, що індієць потребує допомоги.
— Я поїду з тобою, — промовив Самсонов, через силу підшукуючи іспанські слова.
Тумаяуа недовірливо подивився на нього і враз широко посміхнувся.
Тоді Іллюша наздогнав професора й коротко пояснив, що їм слід за всяку ціну з'ясувати, де ворог. Він просить дозволу залишитися з індійцем і зачекати наближення Ганкаурових воїнів.
Професор мовчки кивнув головою.
— Ви їдьте, Василю Івановичу, — сказав географ. — Ми наздоженемо вас.
Він повернув свого віслюка й подався слідом за Тумаяуа.
Індієць під'їхав до невисокого пагорба й зліз із віслюка. Те ж саме зробив і Самсонов. Тварин вони примусили лягти на землю. Віслюк Тумаяуа важко дихав і весь час поривався встати.
Десь далеко ліворуч завив койот. Потім його виття перейшло в гавкіт, який підхопила вся зграя. Іллюшу пройняв моторошний холодок. Що ж до Тумаяуа, то він просто дивився в ніч і чекав, міцно затиснувши в руках рушницю.
Апіака вибігли з-за горба якось зненацька. Вони були мовчазні й грізні. Кожен тримав напоготові списа або лука. Немов примари смерті, воїни просувалися по рівниці. Вони бігли отак всю ніч, і їм би стало сил бігти ще день, і знову ніч, і знову день. І в тій нездоланній витримці, в тій упертості, з якою вони бігли в тьмяному світлі місяця, було найжахливіше.
В першу мить Іллюша зовсім одерев'янів.
«Треба тікати, — майнула думка. — За кілька хвилин вони будуть на віддалі пострілу з лука». Географ потягнувся рукою до повода, глянув на Тумаяуа. Той лежав злий і зосереджений. У ньому прокинулась завзятість воїна, який вирішив захищати своїх одноплемінників до кінця.
Іллюша міцніше притиснув до плеча приклад рушниці. Войовничий запал індійця передавсь і йому. Можливо, кількох пострілів буде досить, щоб налякати оскаженілих апіака?
Тумаяуа вистрелив, майже не цілячись. За першою кулею він послав другу, третю. Звалив на землю трьох переслідувачів і тільки тоді здивовано глянув на Іллюшу. його дивувало те, що географ не стріляє. Не сказавши ні слова, він знову припав до приклада.
Самсонов дивився поперед себе, відчуваючи, як у нього терпнуть руки. Вперше в житті він змушений був стріляти в живих людей. «Що ж це я? — гарячково думав Іллюша. — Ще хвилина — й ми загинули». Він намацав пальцем курок, підвів мушку під темний силует, який летів просто на нього, й вистрелив. Високий індієць широко розкинув руки й, наче сніп, повалився на землю. Самсонов став стріляти, як і Тумаяуа, майже не цілячись, із вправністю снайпера.
Воїни апіака пробігли кілька кроків і спинились. Географ полегшено зітхнув. Штовхнув ліктем Тумаяуа й спроквола посміхнувся. Він хотів був підвестися, але Тумаяуа силою пригнув його до землі.
— Апіака — хитрі люди, — прошепотів індієць.
І немов на підтвердження цих слів з місячної імли долинули галасливі крики. Іллюша підвів голову. Переслідувачі оточували їх півколом.
«Здається, нам не вирватися звідси живими, — подумав Самсонов і тужливим поглядом зміряв огорнуту маревом рівнину. — Така дурна смерть».
Перед його очима промайнули дорогі обличчя друзів, йому навіть вчувся бадьорий Олесів голос.
«Де ти, Телесику? І ви, Василю Івановичу, строгий, хороший наш вчитель? Мабуть, зараз лаєте свого Іллюшу, що відірвався від загону, наполохав усіх. Не гнівайтесь, я думав, усе вийде на краще. Хотів відвести від вас лихо, а знайшов свою смерть».
Індійці вужами повзли вперед. Не насмілюючись бігти на повний зріст, вони намагались непомітно підкрастися до сміливців.
«Фатальне кільце змикається», <— тоскно подумав Самсонов. Він ладен був боронитись до останку. В його руках була смертоносна рушниця. Але оскаженілу вовчу зграю, мабуть, не спинити ніякими кулями.
І раптом на рівнині зчинилося замішання. Кілька воїнів схопилися на ноги й кинулись тікати. За ними побігли й інші.
У Самсонова радісно закалатало серце. Переслідувачі забули про свою жертву. Ба ні, їм просто не до них. В тилу індійців зав'язався бій. Затріщав автомат, одна за одною розірвалися три гранати, знову почулась автоматна черга. Льяноси гули від пострілів. Розлючені крики індійців зливалися з вибухами гранат. Якісь темні силуети гасали по рівнині. В них неважко було вгадати верхівців.
— Здається, небезпека минула, — сказав Іллюша, спершись на гарячу від безперервної стрілянини рушницю.
