Крутояр весело зареготав. Потім скривив лице і схопився за живіт. Бунч наполохано повернув до нього голову. Чи й справді професорові недобре? Чи, може, він тільки прикидається хворим? Ну, звичайно, він жартує.
— Друзі мої, — пролунав над льяносами бадьорий голос Крутояра, — ми їли вранці смажену яловичину. Якщо лейб-кулінар його величності вождя племені тауліпанг помилково настромив м'ясо на гуачамаку, швидше звертайте свої погляди до Всевишнього і благайте в нього прощення за всі свої гріхи.
Олесь засміявся й собі: він поспішав унести суттєву корективу: якщо вже просити заступництва, то тільки в єдино визнаного тут володаря небес і суші — доброго духа Кахуньї… Разом із тим, варто було б заручитися прихильністю і в злого духа Курукіри.
Індійці їхали попереду й не чули веселих жартів, якими обмінювались їхні білі друзі. Професор першим збагнув недоречність цієї розмови. Образою духів вони могли назавжди відштовхнути від себе темношкірих провідників.
— Годі, базіки! Не забувайте про забобонність наших охоронців.
Професорові слова нагадали мандрівникам про дійсність. Всі притихли, насторожились. Сталеве небо дихало вбивчою спекою, і дорога здавалася безконечною. Мало втішали й Іллюшині слова, що тутешні льяноси — це лише невеличкі лисини серед лісів.
Мандрівників обступила мертва рівнина. Не видно було жодної пташини. Навіть ящірки заховались між камінням. Низенькі кущі кидали жалюгідну тінь. Глибока тиша панувала навкруги.
Вождь племені Палехо підняв руку, і загін зупинився. Касік приклав долоню до чола й почав пильно вдивлятися в далечінь. Три його сини, майже однакові з обличчя, кругловиді, низенькі, вихопились уперед.
Тумаяуа не їде зі старшими братами. Вони гордують ним. Що ж, хай гордують. Він зневажає їх за куций розум. Хіба вони бачили те, що довелося уздріти йому? Хіба вони бували далі Великої річки? Вони уміють стріляти з духової рушниці, а він, Тумаяуа, навчився володіти револьвером. Він їздив у справжньому поїзді, що гуркоче так, немов блискавка б'є в старе дерево матамату.
Хай їдуть собі вперед і шукають воду. Він, Тумаяуа, триматиметься ближче до білих. Ось їхній хлопець із дивним іменем Олесь у десять разів розумніший за старшого брата Лупу. Та де там! У сто, в двісті разів! Він уміє лічити до п'яти тисяч і знає, які люди живуть за великим морем. Він навіть літав на літаку. І каже, що було зовсім не страшно. Тільки нудило трошки, немов у хисткому човні куріаре, що потрапив у нуртовиння.
Еге-ге-ге! Лупу подає якийсь знак. Мабуть, надибав воду.
Тумаяуа пришпорює свого віслюка.
— Сеньйоре Олесь! Доганяти мене! — кричить він хлопцеві. — Вода!
Загін прискорює ходу. Попереду вода, затінок і довгожданий спочинок.
Через півгодини велике вогнище палахкотить серед гайка. Невеличкі пальми з віялоподібними верхівками охороняють спокій мандрівників, ніби почесна сторожа. В глибокій улоговині біля бамбукових кущів синьо поблискує чиста джерельна вода.
Після важкого переходу, після нестерпної спеки сон швидко здолав мандрівників.
Олесеві не. спалося. Зоріло небо. Здавалось, воно втупило в хлопця міріади очей. Ніч підкрадалась зі всіх боків і лякала таємничим шелестом. Важко сопіли віслюки. Жебонів потічок. Шелестіло листя. Стомлено фиркали коні. Сонно покрикували мавпи.
Раптом Олесь насторожився, йому почулось, ніби десь недалеко від струмка жалібно плаче маленька дівчинка. В її тоненькому голосі вчувалася глибока туга. Хвилинами плач ставав зовсім виразним.
Хлопця заполонили тривожні думки. Може, експедиція розташувалася біля самого селища, не помітивши за кущами хижок? А може, вночі неподалік од них зупинився якийсь загін каучеро і теж розбив свій бівуак?
— Ви чуєте? — не витримав нарешті Олесь, підводячись на своєму гамаку. Хлопцеві ніхто не відповів. Знову донеслося жалібне скигління. — Послухайте, хтось плаче!
Заворушився Бунч.
Професор крізь сон хрипко спитав:
— Що сталося?
— Хтось плаче… послухай, он там…
Біля Олесевого гамака несподівано виросла струнка постать Тумаяуа. Індієць заспокійливо доторкнувся до плеча свого білолицього друга. Тривожитись не варто. Ніякої дитини немає. Ніхто не плаче.
— Але ж ти послухай, — з образою в голосі прошепотів хлопець.
— То плаче маканілья, пальма маканілья.
Батько коротко пояснив із свого гамака:
— Тумаяуа має рацію. То стогне під вітром пальма маканілья. Особливо ночами, серед сторожкої тиші, ті звуки дуже схожі на ридання. А взагалі, як бачиш, у цій країні плачуть не тільки люди, а й дерева.
… Минула година, друга. Сон тікав од Крутояра. Під москітеро важко дихалось. Чувся монотонний шум листя. Крізь сітку було видно безконечний розсип зірок. Професор дивився на далекі зоряні світи, і йому здавалося, наче від них повіває на нього прохолодою.
Нараз Крутояр почув чиїсь вкрадливі кроки. Хтось наближався до табору. Мавпи на деревах, відчувши небезпеку, замовкли.
Професор напружив слух. Хто підкрадався до них? Друг чи ворог? Треба розбудити індійців.
