— Хай допоможе нашим рятівникам добрий дух Кахунья, — з радісною урочистістю вигукнув Тумаяуа.
Вони повскакували в сідла і щодуху помчали услід загонові. А за спиною в них не вщухала стрілянина.
Нема кінця-краю тропічним нетрям. Зелене море котить у далечінь свої хвилі. Грізна тиша панує навкруги і спокій.
На кривій гілляці високого дерева куняє барвиста арара. Та враз птах сполошився, змахнув крилами, здійнявся в повітря. Око птиці побачило людину. Людина в сельві! Звідки? Хто впустив її в цей заповідний край? Чи, може, вона забула, що сельва жорстоко карає тих, хто зважується посягнути на її одвічні таємниці? Може, сміливців завів у цю безмежну пустелю злий дух Курукіра?
Арара невдоволена. Арара в гніві літає над лісом і своїм криком сповіщає сельву про загін сміливців.
— Казковий край! — шепоче Крутояр, озираючись навкруги.
Навіть індійці спинилися, зачаровані дикою незайманою красою. Тільки старий Палехо до всього байдужий. Опустившись під деревом, він важко стогне.
Крутояр підійшов до вождя. Старий зміряв професора затуманеним поглядом. Спробував підняти руку, але вона безсило впала йому на коліно.
— Незаперечний симптом ріо-муру, — нахилившись до Крутояра, мовив Бунч.
Тумаяуа, почувши знайоме йому слово, схопив біолога за руку. Він благав урятувати батька. Великий вождь Палехо повинен жити. Люди тауліпанг будуть проклинати білих людей, якщо вони не врятують старого касіка.
Помітивши на обличчі Бунча безпорадну посмішку, Крутояр спитав:
— Невже смерть?
— Не пізніше, як через два-три дні. Ця хвороба невиліковна. Особливо в нетрях.
Крутояр і сам знав, що від ріо-муру немає порятунку. Один тільки засіб міг відігнати смерть — швидка зміна клімату. Ріо-муру не любила свіжого морського повітря. Якби була можливість негайно перевезти хворого кудись на узбережжя Атлантики, він ще врятувався б.
Крутояр сумно похитав головою. Про літак зараз нічого було й мріяти.
Загін рушив далі. Мандрівники розтягнулись вервечкою. Бунч ішов останнім. Він щохвилини фотографував рідкісні породи рослин і дерев: банани, бамбуки, ліани різних видів і різної товщини, пальми. Особливо вражали Бунча ліани. Вони заповнювали увесь простір між деревами й неабияк заважали загонові просуватися вперед.
Мандрівники йшли мовчки, ведучи на поводі коней та віслюків. Поминувши простору галявину, порослу яскравими квітами, вони наткнулися на іржаве болото. Під ногами захлюпала вода.
Тумаяуа попередив, що в цій тванюці можуть бути отруйні змії. Отож, хай кожен пам'ятає про обережність. Юнак пішов першим, пробуючи кілком дно.
Гадючі мордочки раз по раз виринали з запліснявілої багнюки. Олесь, що один зі всього загону їхав на віслюку, інстинктивно підтягнув ноги.
Люди проходили болото широкими кроками. Крутояр глянув на босі ноги своїх провідників і з острахом подумав, що справа може закінчитися зовсім погано. Краще б індійці сіли на коней. Після того, як загін відірвався від переслідування, Палехо сказав, що перехід лісом остаточно загубить тварин, і тому було вирішено йти пішки. Але ж болото ховає в собі стільки несподіванок. Занурюючи ноги в високих шкіряних черевиках у в'язку тванюку, Крутояр відчував під собою тверді жилаві корені й гілляки, які здавались йому гадючими тілами. «Хоч би швидше пройти це прокляте місце», — подумав професор.
Раптом навколишню тишу розітнув жахливий крик.
Крутояр повернув голову й побачив зігнуту постать старого Палехо. його вкусила змія. Обличчя касіка перекосилося від болю.
— Кириле Трохимовичу, сюди! — закричав щосили професор.
Біолог підбіг до нього і став поквапливо діставати хірургічні інструменти. Крутояр вийняв із патронташа два патрони й висипав собі на долоню порох. Але Тумаяуа швидко наблизився до професора й, не промовивши жодного слова, вдарив його по долоні. Порох висипався на траву.
Крутояр здивовано глянув на молодого індійця. Той був зовсім спокійний. Його погляд, холодний і владний, забороняв професорові втручатися в порятування старого ватажка Палехо.
Крутояр, нічого не розуміючи, озирнувся на всі боки.
— Тумаяуа, — прошепотів він змертвілими губами. — Може, ми ще врятуємо вождя. Що ти надумав? Бунч тільки зробить невеличкий надріз і запалить на рані порох. Послухай, Тумаяуа. Що з тобою? Чому ти мовчиш?
Але молодий індієць не відповідав. Він не зводив очей із батька. Палехо, опустившись на землю і схопивши обома руками ногу, безтямними очима дивився на рану. Вона ніби загіпнотизувала його. Касік сидів непорушний. Він не виявляв ні найменшого бажання врятуватись од жахливої смерті.
— Ви що очманіли? — закричав Крутояр. Відчай наддав йому рішучості. Він ладен був безцеремонно розігнати молодих дикунів і припинити муки їхнього батька. — Геть звідси! Палехо загине! Тумаяуа, схаменись!
Професор знову потягнувся до патрона, щоб дістати пороху.
І тоді сталося щось дике, неймовірне. Старший син вождя Лупу спокійно дістав стрілу й поклав її на тятиву лука. Силою зброї затуркані індійці готові були боронити смерть свого батька.
— Боронити смерть! — прошепотів у нестямі Крутояр.
