Місцеві — різні бувають. Наприклад, у селі поруч не любили військових — бо в них половина «сепари». Тому що це Тель-манівський район. А далі буквально 5 кілометрів — інше село, це вже Волноваський район. То там ти приїжджаєш, і місцеві тобі кричать «Слава Україні!» бо сприймають нас як захисників, а не «карателей».
Ну і ми здружилися. Зі згущонкою й тушонкою у нас проблем не було. Тому ми частину віддавали місцевим. Інколи кажуть, воєнні жирують — але ж це наша безпека. Якщо ти привіз і дав дитині тушонку — малоймовірно, що її батьки вночі розстріляють тебе з міномета.
А то з одного села нас розстрілювали прямо. І що ти зробиш? Він дістав з погреба міномет і шмальнув по тобі — а ти не можеш у відповідь шмальнути, бо ж ти армія, а не бойовик. Ти не шмаляєш по цивільних. І місцеві опініон-лідери — продавщиці у магазині, вчительки, трактористи — переважно знають, що українська армія намагається по цивільних не шмаляти.
Знову ж, і українська армія українській армії — рознь. Місцеві розповідали дуже неприємні історії про те, як перед нами поводились Нацгвардія й наші ж армійці. Але в миколаївському батальйоні зовсім інші — треба розуміти психотип. Це комбайнер. Він собі тихо нап’ється — ну, максимум, піде в поле покричить, як він ненавидить Порошенка і свого комбата.
Когнітивний дисонанс
Взагалі миколаївці тут цікаві. З одного боку, всі україномовні, а з іншого — всі розмовляють і російською. Багато хто по дефолту спілкувався українською, але належав до обох культур. Маршруточник їде і слухає Мішу Шуфутінського. Моя мама з Миколаївської області, й мені було цікаво послужити якраз із такими людьми. З івано-франківцями, скажімо, все більш зрозуміло.
Дніпропетровськ — теж цікаві люди. Ось такі миколаївські чи дніпропетровські солдати створюють когнітивний дисонанс у місцевих, які чекають хунту «карателей» і «правосеков». А тут до них приїжджає хлопець, який їде по селу й у своїй «таблетці» слухає Мішу Шуфутінского.
«Таблетка»? Ну це радянський міні-бус, санітарна машина. Їх дуже всі люблять, бо вони найвитриваліші. У нас же не було справжньої бронетехніки. Тільки бронемаршрутка з армованої фанери, як ми казали, і бронетаблетка «Антилопа Гну». Причому вона реально фартова. Коли обстрілювали інженерів — куля пройшла наскрізь усю машину, але не зачепила ні водія, ні пасажирів.
Так-от. Їде миколаївський по донецькому селу і слухає у своїй бронетаблетці Мішу Шуфутінського — от у місцевих і когнітивний дисонанс? Яка між нами різниця? І яка це нафіг хунта?
Знову проектний менеджер — тепер в армії
Я й тепер служу. Звичайно, я ж мобілізований — куди я дінусь? Просто тепер я служу з дев’ятої до шостої під Києвом. Я не можу розповідати, де саме служу. Скажемо так — я проектний менеджер армії.
Це значно цікавіше, ніж стерегти посадку. Бо давай по-чесному: що ми робили ці три місяці під Тельмановим? Ми стерегли посадку. Але кажу тобі, саме оці комбайнери, які стережуть посадки по всьому периметру, — виграють війну. Це вони, ну нехай і п’ють, нас із тобою захищають.
Я продовжую служити. Нині це більш інтелектуальна робота. Нині це проектний менеджмент, а не «посадочний» менеджмент. Але я вважаю, що це — правильний шлях. Спочатку треба відслужити з усіма — бо як ти можеш менеджити проекти для людей, про яких ти нічого не знаєш?
— За ДНР молиться? Чтоб победили, да?.. — паренек в драной куртке и монашеской шапке, как будто вышедший из фильма про Ивана Грозного, принимает из рук пассажирки автобуса, следующего в Донецк, двадцатигривенную купюру. Пассажирка несмело кивает. Глаза у парня при упоминании ДНР сияют.
— А хотите еще свечку за вас поставлю и помолюсь? Это пятьдесят стоит, — добавляет он и, услышав отказ, покидает автобус.
Вынужденные переселенцы массово возвращаются домой. Подписанное в Минске перемирие работает: на въезде в Донецк — многокилометровые очереди машин. В донбасскую столицу возвращаются, несмотря даже на то, что дороги периодически обстреливаются.
Посреди мариупольской трассы, неподалеку от ДНРовского блокпоста например, из воронки торчит снаряд. Стрельба здесь не прекращается: ежедневно, по разу-два в час, в разных концах города раздаются взрывы. Местами работает «Град», местами — гаубицы и минометы.
Эпицентры войны прежние: хуже всего приходится районам возле аэропорта и вокзала, чуть легче — Петровскому району, граничащему с Марьинкой, за которой стоят украинские войска.
Десятилетний Коля проводит мне экскурсию по бомбоубежищу на Петровке.
«Вот, — говорит, — здесь живет моя семья, а вот тут, — показывает на крохотный стол, заставленный посудой, — мы кушаем». Готовят семьи у себя дома — в бомбоубежище нет газа, — а готовую еду приносят сюда, в подземелье. «Душа и туалета здесь, — говорит Коля, — тоже нет».
— Как же вы живете? — спрашиваю я, с трудом понимая, как в таких условиях можно провести хотя бы сутки.
