Варшавський заперечує і звинувачення, що на медкомісії викликають лише «простих людей». Самому Варшавському вже 61 рік, а от його 27-річний син медкомісію пройшов.
На відміну від голови Надвірнянської РДА, голова Богородчанської РДА не може піти у військкомат: Ярослава Гоголь — жінка.
Амбали з цепурами
Якщо спершу щось і навіювало на конспірологічний лад — то це поширеність архетипу «донецького амбала, який приїхав сюди на курорт, а ми за нього там маємо гинути». Виглядало як «інформаційне вкидання». В усіх випадках місцевий мешканець «випадково підслухав» розмову донецьких.
Питаючи про мотиви протестів, я очікував почути соціальні — мовляв, призивають простих людей, а не владу. Ні, про це ніхто не говорить. Якщо не першим, то обов’язково другим ділом заговорюють про біженців.
— Пошуміли й розійшлися, знаєте, як ото наші люди. Та й то переважно жінки, — іронізують вусаті чоловіки в гірському селі Микуличин поблизу Яремчі. — Але я вам скажу, чому були протести.
І він розповідає про донецького амбала, який приїхав під виглядом біженця у Ворохту на курорт.
— Із цепурою на два пальці, — показує чоловік собі на шиї.
Потім я чув про цих архетипних біженців-амбалів по всіх селах, в які приїжджав, — і від простих людей, і від представників місцевої влади.
Біженець-амбал завжди живе в сусідньому населеному пункті. Якщо це Яремча — він у Делятині. Якщо це Микуличин — він на курорті у Ворохті. Якщо Брошнів-Осада, де розгромили медкомісію, то біженець на курорті в Моршині. Якщо Богородчани — він під Гутою.
Іваночко, голова Надвірнянської РДА: «Звісно, люди обурені: донецькі тут бухають, зачіпаються до наших дівчат».
Варшавський, заступник голови Богородчанської райради: «І є підстави: є запис донецьких чоловіків у кафе в Івано-Франківську. “Єдь сюда, «бандьори» хорошо прінімают”».
Оксана, село Кривець: «І от вони кажуть один одному: диви, які хати здорові — ми будемо тут жити».
Баба Маруся, село Маркова: «Вони (хто — не може сказати. —
Одноногий чоловік Міша, Брошнів-Осада: «Ми їх по доброті прийняли, а вони кажуть: «бандєри» — лохі. А ми не лохи».
Цікаво, що ніхто особисто цих донецьких амбалів не бачив. Варшавський розповів, що в Богородчанському районі всього 11 сімей біженців, серед них лише троє чоловіків і то пенсійного віку.
У селищі Солотвин я спілкувався з Вітою з Луганська, яка 11 років тому вийшла заміж за місцевого й живе у Франківській області. Вона теж повторює чутки про донецьких амбалів, але потім переключається на жалість до біженців. До неї самої приїхали біженці-родичі. Амбалів серед них немає. У селищі вона бачила одного дідуся з Донецька.
Виникає підозра, що було повідомлення у ЗМІ, яке всіх пройняло, але спроба знайти першоджерело чуток призводить до нескінченної рекурсії.
Так, багато місцевих ЗМІ передрукували ідентичні повідомлення з посиланням на пост письменниці Ірени Карпи, яку важко запідозрити в роботі на спецслужби, а Ірена Карпа, своєю чергою, посилається на маму, яка щось від когось чула. Тобто чутка шириться давно.
Або цей архетип просто показує настрої населення, або при-карпатці та мешканці інших регіонів тільки те й роблять, що випадково підслуховують однакові слова донецьких амбалів — то в Моршині, то у Ворохті, то в Івано-Франківську.
Нахабні біженці є лише приводом. Тому що поїздка по різних місцях показує просте співвідношення: там, де роздавали найбільше повісток без пояснень, були найбільші протести.
Виглядало як загальна мобілізація
— Виглядало як загальна мобілізація, — сором’язливо, опустивши голову, каже працівниця бухгалтерії сільради села Маркова Богородчанського району.
— Ше сего нам бракувало, — сказала кучерява секретар сільради, дізнавшись, що приїхав журналіст.
— А що, на Маркову прийшла скарга? — питає працівниця бухгалтерії.
Село Маркова — одне з ініціаторів протесту в Богородчанському районі. «Ви вже й там були? А ви знаєте, що з Маркової на медкомісії не прийшов ЖОДЕН?» — питав мене в Богородчанах Петро Варшавський.
Населення Маркової — 3 тисячі осіб. Як стверджують у сільраді, в село прийшло 800 повісток.
— Мені що, у мене сина нема, а зять помер, царство йому небесне, — хреститься баба Маруся. — А в сусідки двоє синів і двоє зятів. І кожному прийшла повістка. То є велика капара (лихо. —
Повістки за наказом військкомату представники сільради носили від хати до хати. Більшої частини чоловіків у селі все одно нема, всі на заробітках, зате про повістки почули всі жінки.
— Ще всі й не рознесли, а вже натовп був під сільрадою, — каже працівниця бухгалтерії. — Нікого чужого в селі не було! То все наші! Знаєте, як ото баби? Що не зрозуміли, то додумали.
Повістки були не призивні, а лише на медкомісію. Але жінки, розповідають у Марковій, злякалися, що всіх чоловіків, які ще лишилися в селі, можуть «забрати вночі» й село лишиться без чоловіків узагалі. От вони й збунтувалися, не розібравшись.
