Після цього Бебнева розридалась у трубку, і бойовик по той бік змінив тон:
— Тише, тише. Мы живие люди. Мы как их увидели грязных, оборванных — у нас бы рука на них не поднялась. Ничего мы им не сделаем. Но у нашего руководства на них свои планы.
Відмова від «притулку»
Плани — це перевезти в Росію.
Військовослужбовці 51-ї не «переходили на територію Росії», як повідомляли спершу. Їх під дулами автоматів у Росію передали. Юлія Бебнева каже, що це сталося на пункті пропуску «Ізварино» в Луганській області, який контролюють бойовики.
Цікаво, зазначає адвокат Гришин, що бійців перевезли в Росію у п’ятницю 25 липня, а перші повідомлення в російській пресі з’явилися ще в четвер 24 липня.
— Це ще раз підтверджує, що бойовики координують свої дії з Росією.
У Росії солдати провели кілька днів. Сиділи в ангарі.
Фізичних «засобів впливу» до них не застосовували, але намагалися переконати просити про «притулок». Переконували, що в Україні їх судитимуть... Як бачимо, у підсумку так і сталось.
— Знаючи, що їм загрожує в Україні, перебуваючи під психологічним тиском, вони все ж наполягали, щоб їх повернули в Україну. Жоден не написав заяви, жоден не попросив притулку в Росії. Які ж вони зрадники? — каже Гришин.
Адвокат Гришин пояснює: оскільки юридично війни з Росією немає, а солдати були без зброї — їм можна було закинути лише незаконний перетин кордону (до того ж їх перевезли силоміць). Тому солдатів мали просто депортувати.
Російські ЗМІ зняли ролик про солдатів, які начебто «масово лишають частини і тікають у Росію» (неправда, бо їх захопили в полон і привезли силою). Після цього солдатів повернули Україні.
Солдатів завезли в Росію з Луганщини, а повернули на Донеччину
Депортували через інший пункт пропуску. Ті, з ким я спілкувався, не змогли його назвати, але журналіст Роман Бочкала з посиланням на родичів пише, що це пункт «Успенка» в Донецькій області. Там полонених передали українським силам. Кому — знає адвокат Гришин, але це теж військова таємниця й таємниця слідства.
І ось чому. «Успенку» теж контролювали бойовики, але для передачі полонених бойовики пропустили українські сили.
— Це ще раз непрямо свідчить, що бойовики координують дії з Росією, — каже Гришин.
Можливо, відтворена картина неповна або неточна, оскільки частина інформації засекречена. Бракує також свідчень безпосередніх командирів, які нині у зоні АТО.
Враження, що потрібні не живі солдати, а мертві герої
На українському боці забрали телефони, обшукали «аж до підкомірців» і повезли в Запоріжжя. Чому саме сюди?
— Може, хтось хотів собі нові лички, — знизує плечима Гришин.
— У Володимирі-Волинському їх би розірвали, — каже Юлія Бебнева.
Але прокурорів «розірвали» і в Запоріжжі. Попри таємність, місце розташування стало відомо родичкам солдатів і громадськості.
— Про Запоріжжя — це окрема тема, — з усмішкою каже Юлія Бебнева. — Їхня активність...
— А из матерей вы самая активная, — каже Світлана Василюк із Жіночої сотні.
— Я по життю не активна, але ця ситуація мене дістала. Пробують влаштувати судилище. За що? Що повернулися живими? Таке враження, що державі потрібні не живі солдати, а мертві герої.
Жіноча сотня, Громадська рада при ОДА, організація «Крапля істини», Самооборона Запоріжжя — лише деякі з формувань, які взялися допомагати військовим. Багато звичайних людей у Запоріжжі теж активно стали на бік солдатів і проти «прокурорів та генералів».
— Интересно смотреть, как меняется отношение и в прессе, и во власти. Сразу ведь были «предатели». Я иногда думаю, если бы это было не Запорожье — устроили бы показательный суд. А мы такой город — можем иногда, если захотим, — каже Інна Чельцова, яка очолює Жіночу сотню Запоріжжя.
Спершу відбувся конфлікт між громадськістю та адвокатами. Адвокати — надані державою, безкоштовні, й тому волонтери спершу не довіряли їм.
— Светлана из Женской сотни кричала на камеры: «Заменить! Мы им не верим!» — сміється Гришин.
— Я в этого Гришина вцепилась. Девочки мне говорили: ну что ты сама, как прокурор, — розповідає і Світлана.
Нині адвокати в захваті від громадськості, а волонтери й родичі — у ще більшому захваті від адвокатів і постійно просять це наголосити. У кожного західноукраїнського солдата виявилося від двох до десяти охочих узяти на поруки. «В кінці ми навіть відсіювали», — каже Чельцова з Жіночої сотні.
Однак поручителі врешті не знадобилися. В усіх солдатів були різні адвокати, їх судили різні судді, але всіх 35 відпустили навіть не на поруки, а під особисте зобов’язання.
Серед матерів і волонтерок шириться історія про суддю, яка слухала свідчення одного з солдатів про пережите, й по щоках у судді текли сльози.
Перед солдатами мають вибачитись, але це з галузі фантастики
Гришин не сумнівається, що підтримка солдатів громадськістю є важливим чинником для суддів.
