Денис Бебнев, який більшу частину часу сидить, дивлячись униз, вперше піднімає погляд і усміхається:
— Хіба що зуби полікувати. А так усе нормально.
— Ну хоть раз улыбнулся, — каже Василюк.
— Він у нас серйозний, — каже Юлія Бебнева, мати Дениса. — Голова сім’ї.
— Теперь они хоть улыбаться начали, — пізніше скаже мені пенсіонерка Валентина Коршенко з Жіночої сотні, також присутня на зустрічі. — Миша Холод, этот мальчик з красивыми глазами, помнишь? Видел, сейчас какой? А то был, как камешек. Вот так зажатый, — показує вона.
21-річний Михайло Холод — наймолодший, заляканий діями прокурорів, пробував тікати, але з ним зв’язався адвокат, і Михайло вчасно повернувся сам. Цей факт адвокат Тарас Дригайло в суді зміг обернути на користь Михайла і проти прокуратури.
Про те, що сталося з солдатами і як вони потрапили в полон, більше переповідають родички та волонтерки — солдати хіба що докидають окремі фрази й уточнюють. Керівництво заборонило говорити офіційно без дозволу Міноборони, а Міноборони дозволу так і не дало.
На основі розповідей із кімнати зустрічей та розповіді координатора адвокатів Олександра Гришина вдалося більш-менш відтворити версію хлопців і їхнього захисту того, що сталося під Свердловськом Луганської області наприкінці липня.
Пустили в «мішок» — і «мішок» закрили
— Все в Волновасі почалось, — вважає Юлія Бебнева, мама Дениса, який сидить поруч і дивиться вниз. — Вони там не повинні були бути. На той час призваних не мали пускати в «гарячі точки». Уявіть, як нашим хлопцям: ті, що загинули під Волновахою, раніше з ними в таборі в одних наметах жили.
Бригада, розташована в Володимирі-Волинському, збиралася з усієї Західної й Центральної України. Серед військових, які тепер під слідством, — люди не лише з Волинської області, але й Тернопільської, Хмельницької та інших. Усі до єдиного — мобілізовані.
Частини бригади потім кидали в різні місця — блокпости під Донецьком, Краснодон, Красноармійськ. Ті з 51-ї бригади, що опинилися в «котлі» на Луганщині, — винятково зв’язківці й артилеристи.
— Ні піхоти, ні розвідки з ними не було, — каже Юлія Бебнева.
Військові опинилися затиснені між територією, підконтрольною бойовикам, і російським кордоном.
— У «кишку» між ополченцями й Росією нас пропустили без жодного пострілу, — каже один із солдатів.
— Нас пустили в «мішок» — і «мішок» закрили, — підтверджує інший.
Солдати виявилися відрізаними від постачання.
Стояли «на териконі» під Свердловськом Луганської області. Кілька солдатів показали, що це відео знищеної техніки — з місця їхнього перебування.
Бронежилетів було з розрахунку один на п’ятьох. Почались обстріли з артилерії. Стріляли з обох боків, як «ополченці», так і Росія — і що далі, то точніше.
При цьому солдатам було суворо заборонено стріляти в бік Росії.
— Хоча важко було сказати, з якого боку по нас стріляли, — каже один із солдатів.
Інші заявляють: у небі з боку Росії з’являлися безпілотники, які неможливо було збити, а через тридцять хвилин по частині били точніше, ніж перед тим.
Так стояли десять днів, навіть коли відстрілюватися бодай по бойовиках уже не було чим.
Їжа ще лишалась, але не було води.
— В якийсь момент їм пощастило, бо пішов сильний дощ. Пили дощову воду з калюж, — каже Юлія Бебнева.
— Вранці злизували росу з капотів КамАЗів, — каже один із солдатів.
Командири постійно просили прислати набої та продовольство — отримували відповідь «немає змоги». Так на териконі минуло 10 днів.
Дозвіл з матюками
Техніка була розстріляна. Бійці попросили в командира дозволу на передислокацію:
— Точка ж пристріляна, — казали вони.
— Стволи були порожні. Порожні стволи здали командиру, — каже один із солдатів.
Адвокат Гришин розповідає версію захисту:
— Вони здали командирові зброю, бо після обстрілів на десятьох лишався один автомат і то без набоїв. А без патронів «калашниковим» хіба що кидатися можна. Безпосередній командир надав їм дозвіл — і солдати почали передислокацію до місця розташування частини.
— Куди?
— Це військова таємниця.
Юлія Бебнева розповідає про наданий дозвіл із таким уточненням:
— Не можу відтворити, що той командир казав. Я ж не буду тут матюкатися.
Беззбройних узяли сепаратисти
36 солдатів на КамАЗах і без зброї виїхали. По дорозі до них приєдналися ті п’ятеро, яким поки не висунуто звинувачень. Бійці 51-ї й нині живуть із ними разом — але або нічого не знають, або не хочуть розповісти. Адвокати не знають нічого, оскільки тим п’ятьом не висунуто офіційних обвинувачень, а отже, у них нема
і захисників.
КамАЗ перехопили бойовики. Бойовики були озброєні, солдати — ні. Юлія Бебнева відтворює розмову по мобільному з одним із бойовиків. Вона подзвонила синові, а трубку взяв хтось чужий.
— Вы кто?
— Я человек.
— А где мой сын?
— Надо было думать об этом, когда его сюда посылали.
— Я не посылала, его призвали.
— Надо было идти на Киев и не пускать.
— Я сколько порогов оббила, чтобы его вернули...
— Мои внучки боятся спать, мать живет в погребе. А вы хотите своего сына?
