А до того ж, в нього не було сили чекати довше. Кожна мить, яку Маріка з дитиною перебувала серед ворогів, для молодого хорунжого становила справжню тортуру; він весь час думав про те, а чи власне зараз, ось цієї секунди, чи не робить якийсь вовк їм кривди.
Табір був занурений у сон. Вовки, найвірогідніше, не приготувалися до нападу. Сотня хижаків в людських шкірах не встала за одну мить готовою до бою. Коні, як завжди, полошилися поряд з цими істотами, але, підкоряючись волі вершників, вдерлися до середини табору. Сергій скерувався туди, де, слідкуючи за ватагою перед наступом темряви, побачив дружину. Вона була там, напевно! Чув це всім собою, а впевнився, коли почув тихий плач дитини. Це було дещо дивне.
Посеред наростаючого брязкоту зброї і криків він дочув цей здавлений голосок. Вбив підбори в кінські боки, пласко вдарив по крупу. Товариші без вагання рушили за ним, ріжучи і рубаючи з усієї сили надбігаючих з усіх сторін ворогів. Але ж вістря залишалися не закривавленими. Противник був неймовірно спритний, і вже збирався навколо шестірки смільчаків, ну точно як морські хвилі, що вдираються на пляж і оточують самотній камінь. Коли напір козаків ослаб, замість того, щоб наносити удари, смільчаки мусили сконцентруватися виключно на обороні. А тут вже з усіх сторін на них спадали вістря, в блиску багать щирилися зуби ворогів.
– Швидше! – крикнув Ілля. – Зараз нас повністю оточать!
І справді, люди Костенки вже були оточені, звідусіль до них набігали силуети, які, здавалося, розмазувалися в темряві. Ще мить, і від відчайдухів не залишиться навіть сліду... Але Сергій вже дістався до логова, на якому зіщулилася жіноча фігура, тісним колом рук оточуючи беззахисний, плачучий клубочок. Хорунжий злетів з коня, похилився над лежачим тілом.
– Це я, Маріко! Піднімайся!
Його товариші вже сіклися з вовкозаками, вони були перелякані не менше, ніж нещасна жінка. На щастя, табір був досить обширний, супротивник не міг в одну мить сконцентруватися в одному місці.
Маріка сіла, притиснувши дитину до грудей. Багато днів вона мріяла про цю мить, бачила її уві сні, молилася про любов, але тепер усе в ній опало, усяка надія раптово зникла. Ніби в ту мить, коли вона побачила обличчя свого коханого, ледь мерехтливий вогник віри в її серці згас. Знову судома струснула її, як тоді, коли почула крик вмираючого Калмика. Жінка не думала про небезпеку, про те, що незабаром козаки будуть повністю оточені й без жалю вирізані. Вона просто відчула, що є вже чужою для цієї людини. Вона так… Але дитина? Знову той біль… Супротив самій собі, борючись з бажанням втекти від чоловіка, Маріка простягнула до нього руки, віддала йому малу, а потім відвернулася, щоб не бачити, як він від’їжджає. Від'їжджає? А може, скоріш, гине? Так чи інакше, дивитися вона не хотіла.
Маріка відчувала, що для малої буде краще померти на батьківських руках, ніж жити з такою матір’ю – матір’ю без серця, без надії…
– Маріка! – розпачливо вигукнув Сергій. – Сідай за мною!
Сам схопився за луку сідла і, міцно тримаючи доньку, з розмаху сів.
– Маріка, — прошепотів він.
Він уже знав, що дружина за ним не піде, здогадався про це, коли подивився в її порожні очі.
Порожні… Не зовсім порожні. На їх дні таївся морок, страшний і нелюдський, готовий будь-якої миті заповнити ту порожнечу.
– Маріка… – повторив він, уже тихіше.
– Отаман! – пролунав крик.
Сергій краєм ока помітив, як Павка Гурбач спадає під копита власного коня і як хитається Лівка Пастух після різаного удару в щоку. Семен та Ілля працювали шаблями з усіх сил. Сейя кудись зник в метушні. Костенко зрозумів, що це була засідка.
Його хотіли взяти живим. Табір зовсім не спав, вовкозаки мали впустити чужаків досередини, а потім зупинити своєю масою. Ще мить, і пастка повністю захлопнеться.
– На коні! – закричав хорунжий.
Однак легше було віддати наказ, ніж його виконати. Навколо юрмилися вовки, спраглі крові, що без розбору рубали вершників і коней. Ілля якось зіскочив із сідла свого скакуна і, відштовхнувшись від нього, могутнім стрибком зайняв місце, звільнене Павкою. Сергій від вуха розсік суперника, який наблизився до нього, намагаючись вдарити коня бердишем. Він відчув опір, вовк відскочив, поріз розпанахав йому бік шиї, і з відкритих вен потекли ручаї крові. Однак він не впав, а швидко перекинувся назад, і хорунжий побачив могутнього басьора, що скалив свої ікла. Це видовище додало козакам сил, а запах ненависного хижака змушував коней до більшого зусилля. Як вони розірвали коло нападників, Сергій і сам не знав. Все, що він пам’ятав, це те, що все тривало мить, він помітив рух попереду, міцна стіна ворогів раптово лопнула, а потім він побачив відкритий простір. Уцілілі товариші кинулися за ним. Поріг, який їхав останнім, потужним ударом повалив на землю вовкозака, який несподівано впав йому на шию.