Грегорій знову кивнув. У Міхея був якийсь план і, скоріш за все, хотів поділитися ним з отаманом. Якщо буде добрим і успішним, то слава дістанеться і вождю, і його офіцеру, але командиру завжди дістається більше вершків. Але якщо не вдасться, то Грегорій відповідатиме, бо він є головою виправи. Так чи інакше, в будь-якій ситуації молодий Грищий з того скористається.
Отаман уважно слухав Міхея, а в його душі народжувалося мимовільне визнання. Хто знає, може саме цей вовк повинен перейняти у нього владу над січчю, незважаючи на все небажання, яке до нього відчував. Але, напевно, ще не зараз. Тому він мусив власноручно дещо змінити план Міхея.
□□□
Гетьман вдарив кулаком по столу так сильно, що наповнений до половини вином глек упав, заливаючи мапу карміновою хвилею. Хмельницький не звернув на це увагу, з його очей,здавалося, сипали іскри люті.
- Сам собі пан, як завжди, - проричав він крізь стиснуті зуби. – Замість того, щоб йти навпростець на Волощину, задумалося йму полізти спочатку до власної наложниці! Але ж хай йому грець, має козак між ногами батіжок, то повинен його вживати, бо нам потрібні нові молодці і дівки здорові! Але ж за те, що самовільно покинув загін, виконуючи важливе завдання, за те накажу його провчити, паси зі спини дерти і на гак за ребра підвісити!
Непотрібний до сих пір донощик, один із багатьох, які він розмістив у вірних собі військах, і яких мав на хуторах, селах і містах, тепер став у нагоді.
Вірні молодці Костенка скоріше дозволять себе порубати, ніж розкажуть, що хорунжий покинув виконання завдання заради власної справи.
– Але ж, він залишив справу на свою найкращу людину, Гринька Шпака, щоб вести похід, – намагався заспокоїти Хмельницького кошовий отаман Ян Тетеря[3], єдиний, хто мав сміливість говорити з гетьманом, коли той впадав у лють, близьку божевіллю.
– А не заступайся за нього, Яне! – відповів йому глухий рев. – Не ставай за нього, кажу, щоб і я сам не подумав про тебе поганого!
Кошовий отаман переніс вибух з кам'яним спокоєм.
– Я не заступаюся, я просто хочу сказати, що непокора хорунжого не призведе до якихось жахливих наслідків, і завдання у нього не було не таким вже важливим. Так, волохів пошарпати…
– Не прикидайся, нібито не знаєш, яка була мета того походу! – збуджувався гетьман. - Волохам треба нагадати, хто кордоном трясе! А господаря налякати , щоб він віддав дочку моєму Тимошеві, а не Радзивіллам чи якимось Конецпольським!
– Так, знаю, знаю. – похитав сивою головою Тетеря. – Але для цього не потрібен розум сенатора, вистачить справного офіцера чи навіть унтера. Ви самі знаєте, що, так чи інакше, на нас чекає похід, бо марно сподіватися, що Лупул віддасть вам дівчину з власної волі, хоч би його щодня загони шарпали.
Хмельницький трохи заспокоївся, сів, і присутні на зборах зітхнули з полегшенням.
– Так чи інакше, – заявив гетьман, – Сергія кара не мине. Не буде перший-поперечний ватажок крутити мені перед носом!
– Аби тільки кара не була занадто суворою, – пробурмотів делегат січової голоти. – Люди хорунжого люблять і не бажають йому зла.
Гетьман важко зітхнув. Він і сам знав, що не може дозволити собі неприборкану суворість. Обов'язок помститися для козаків означав дуже багато, часто більше, ніж любов до своєї землі та роду. Вони зрозуміють Костенка, але не зрозуміють суворого покарання за таку провину.
Колись Хмельницький любив таких людей, заради них кілька років тому почав війну з Польщею, для них – хоробрих і незламних – хотів зробити з України вільну країну. Для їхньої користі та для власної... Але одне і друге було тісно пов’язане, принаймні в його розумінні. Йому також доводилося рахуватися з угодами, укладеними з Москвою; завжди непевним союзником і водночас ворогом – татарським ханом, який виконував волю турецького султана, з опозицією з боку вищих воєначальників, але й з думкою козацької черні. Без цього мотлоху він був би нічим, але міг розігрувати цю карту перед політичними супротивниками, умів звертатися до простого розуму.
Він все ще вмів… Як довго? Коли натовпи зрозуміють, що їх гетьман віддалився від них і почав прагнути до захмарних вершин влади? Коли вони зрозуміють, що він уже не любить неприборканість героїв-козаків, а радше бажав перетворити їх на слухняних підданих? Поки що він міг зберегти видимість, але на скільки ще вистачить йому терпіння?
– Ви маєте рацію, — сказав він після хвилини мовчання. – І ти, Яне, і ти, Мадей. Нічого поганого не трапиться, якщо похід очолить Гринька Шпак, і люди з радістю пробачать непокору хорунжого, який, напевно, втратив розум від болю. Давайте краще порадимося, що робити з вимогами царського посла. Якщо ми погодимося на висунуті умови, тоді отримаємо сили для подальшої війни з Польщею, але станемо більш залежними від Москви.
– Вже стали, — зауважив полковник Короман, що сидів в кінці столу. – Посланець зі сходу має право сказати в нашій справі більше, ніж увесь козацький круг.
Гетьман грізно глянув на промовця, але не перебив його. Іноді варто дати людям висловитися, вони охочіше слухатимуть пізніше.