– З ляхами ми билися за власні права, – вів далі полковник, – бо князьки і шляхта вважали нас за гній, робили, що хотіли, і лише шукали, щоб козаки їх виручали. Нині те ж саме робить Росія, і кожен, хто потрапив у неволю їхніх бояр і володарів, міг на собі відчути, що таке справжня зневага і здирство. Вони, нібито, мали зробити реєстр, більш ретельний, ніж в Речі Посполитій, але як він виглядає? Мені казати, чи самі знаєте?
– Сам знаю, Демене, — знехотя пробурмотів Хмельницький. – Можу лише сказати, що з обраного шляху повороту немає. Хто мріє жити під владою польських панів, скатертю дорога, може переселятися, куди хоче. Ми будемо вважати його зрадником, гіршим за відступника від віри, але я не маю наміру такого зупиняти. Якщо ви хочете таке зробити, пане полковнику, робіть.
– Але ж я не про це, – розгублено сказав Короман. — Я просто кажу, як є, і залишуся зі своїм народом і вірно йому служитиму, мені навіть на думку не спаде покинути вас. Зрештою, а куди саме я маю піти? Нас ненавидять і в Короні, і в Литві, пам'ятаючи, що ми їх били, міста палили, хотіли винищити, розігнати на чотири вітри.
Хмельницький прокашлявся, приховуючи посмішку задоволення. Полковник висловив те, про що мислили інші. Немає кращого зв'язуючого творива, ніж загальне прокляття. Страх перед ворогом є більш дієвим, ніж найбільш щирі присяги.
– Польща готується до війни з Москвою, - сказав він. – Чи, можливо, більш вірно було б казати, що це Москва шикується до війни з Річчю Посполитою. Царський посол загрожує і вимагає, але ж потребує від нас допомоги, бо ми знаємо, як воювати з ляхами, як стримувати їхню важку кавалерію. Всьому світові відомі наші табірні шикування, молодецька сміливість і презирство до смерті. Та і політику можемо вести не гірше. Наші посланники в далеких горах намовили тамошніх людей на повстання проти важкої руки польських панів.
– І ляхи подавили їх як клопів, - тихо сказав Короман.
Гетьман криво посміхнувся.
– Подавили, але наші мали менше сили.
Полковник не відповідав. Він сам їздив вмовляти горців почати бунт, обіцяючи їм підтримку Хмельницького. Костка-Наперський[4], ватажок малопольського збунтованого люду, довірився запевненням емісарів, підняв пригноблені маси на боротьбу. На жаль, як можна було сподіватися, позбавленим допомоги хлопам польські магнати приготували страшну долю, і Короман відчував себе відповідальним за це, на відміну від козацького гетьмана, який бачив у мешканцях Татр лише знаряддя боротьби з ненависним ворогом. Звичайно, той бунт таки придався, завдяки ньому поляки не скерували проти козацьких військ ще більших сил, інакше, могло статися, що в'їхали б на шиях молодців аж до Чигирина та Запорізької Січі.
– Річ Посполита хилиться до упадку, - сказав старий Зинька, що служив ще під Ходкевичем. – Не знайти в ній вже гетьманів Жулкевських, канцлерів Замойських, королів, таких як Баторій. Серед гівна Потоцьких чи Вишневецьких, часом, виплине видатний вождь, але ж відразу зіпхнуть його в бездонні болота заздрісні шляхтичі, замість одного вождя встановлять раду командирів, а кожен з них тільки й дивиться, щоб урвати для себе користі, щоб піднести власний рід над іншими.
Хмельницький знуджено слухав слова сивого отамана. Його думки, звичайно ж, Богдана не цікавили, а переривати шановного члена ради було б неполітично. Пожвавився він лише тоді, коли Зинька сказав:
- Так і в нас вже починає так само бути. Хто тільки хоч трошки влади захапає, відразу ж гребе під себе, що тільки може, чи то привілеї, чи то титули, чи то землі чи гроші, а частіше за все – все разом. Як тільки дрібний отаманчук, що лише куренем командував, всього раз полк під команду отримає, відразу ж рівний з князями стає. Нехай лише чиновник, що на маленькому містечку сидів, земель сам собі надасть, відразу ж з королями рівнятися бажає.
Губи гетьмана стиснулися у злій гримасі. Він добре розумів, до чого вів старий. Бо ж це Хмельницький управляв невеличкими волостями, це його Чаплинський вкинув до льоху, а випустив лише після довгих намовлянь власної добродушної половини. Це Богдан, користуючись потім гетьманським достоїнством, назбирав маєток, якому міг позаздрити не один коронний шляхтич, що вважав себе рівним воєводі.
– Досить вже про це, - шорстко перебив він мовлячого. – Ми повинні вирішити, що робити і яку відповідь дати московським послам. Те, чого вони від нас зажадали, не має нічого спільного з прийняттям нас під протекцію, як побоюються деякі.
– Давайте тоді радитися, - підтримав гетьмана кошовий отаман.
□□□
На сонний табір напали не під ранок, що було б найбільш розумним, а відразу після півночі. Сергій добре знав, що вовкозаки не такі, як люди, але не був переконаний, що перед ранком їх чуйність буде найслабшою. Зате знав він звичаї звичайних вовків. А ті ніколи не дозволяли собі слабкість, завжди залишаючись в готовності до бою чи втечі.