Ззаду безладно палили мушкети і свистіли кулі. Сергій відчув потужний удар у спину, застогнав, пригнувся, притулив чоло до гриви коня. Він щосили намагався не втратити свідомість, не впустити дорогоцінний згорточок, не розчавити його власною вагою. Болю він не відчував. Він мав прийти пізніше. Натомість, він відчував жаль Неймовірний, величезний жаль і таку ж величезну ненависть. Що зробили ці негідники з його Марікою, чому вона так змінилася? Яке страждання може зробити людські очі такими нелюдськими?
– Отаман…
Сергій відчув, як міцна долоня підтримує його руку, на згині якої лежало немовля.
– Отаман. Дай мені її.
Той нерішуче випростував руку й дозволив забрати від себе Гальшку.
Так, маленька… З Семеном тобі буде безпечніше. То сильний хлопець. Коні мчали галопом, але у Сергія склалося враження, що вони йшли повільним кроком. Віддалилися від вовків настільки, що кулі більше не становили загрози.
– Опікуйся нею…
Поріг скоріше вгадав, ніж почув слова командира.
– Так, отамане.
– Опікуйся…
Голова Сергія знову впала на шию коня, кров хлинула з вуст, струменями потекла під сідло.
Семен кивнув Іллі, показуючи, щоб той підтримав хорунжого.
А перед очима Сергія пропливла низка образів. Усміхнена Маріка, її батько з серйозним, суворим поглядом… Кров на запорошеній землі… Жінка простягає до нього руки в благальному жесті, але він відводить погляд, іде геть. Маріка кладе руку чоловіка собі на живіт, щоб він міг відчути, як дитина ворушиться всередині. Полум'я.
Велике полум'я, що здіймається під небо, охоплює прокляті тіла, а ті звиваються в шаленому жарі, роззявлені вуста проклинають кривдника… Пусті очі Маріки… І темрява. Милосердна, всеосяжна темрява…
РОЗДІЛ 4
Міхей окинув Грегорія тяжким поглядом.
– Як сталося, що той різник зміг втекти?
– Сам мабуть бачив, - нетерпляче відрізав отаман. – Це ж втілений демон! Хто такого міг сподіватися? Цей проклятущий навіть Кобая вбив! Кажуть, що коли людина б'ється за власне щеня, вона робиться грізною, як найсильніший вовк, тільки я в це не вірив.
– Я не питаю, в що ти віриш, отамане, - льодяним тоном сказав Міхей, - але ж як вони здолали вирватися? Пройшли у тому місці, де я бачив тебе. І все виглядало так, наче ти їм зі своїми дав дорогу!
– Мало чого в сум’ятті можна собі уявити? – зневажливо скинув плечем Грегорій. – А що вже взяти з молодого воїна, який думає, що він вже все розуміє? Сам би спробував витримати такий напір, який вони зненацька розвили. Коні налякалися, коли Ромка перед смертю перемінився, а страх додав людям сили!
Міхей примружив очі і відкрив рота, ніби хотів сказати: "Брешеш, отамане. Брехня виходить з тебе і через твої уста, і через твої очі", але він мовчав. Зараз не час сперечатися з ватажком. Вовки повинні були якнайшвидше повернутися до січі.
Однак, ніхто не знав чи Костенко незабаром не спровадить проти них значні сили. На хуторах завжди були люди, готові піти за кимось сильним, а тут, до того ж, цей був відомий молодець. Та ще й кількох вовків козаки підрубали, бо жменьці нападаючих легше було їх рубати на усі боки, аніж оборонцям вдарити по них, не зашкодивши своїм. Якби Грегорій не був настільки впевнений, що напад буде здійснено лише на світанку, і не віддав на цей випадок відповідних наказів, усього цього б не сталося, і Костенко зараз би крутився в путах. Інша справа, що якби загін очолював сам Міхей, то він би вчора повернув назад і влаштував на козаків пастку в якомусь зручному місці. Що ж, доведеться думати, як перетворити поразку на перемогу.
– Він диявол, а не людина», — сказав Кудлач, високий вовк із широкими плечима й дивно вузькими стегнами, який прислухався до словесної сутички. Він міг би виглядати навіть кумедно, якби не його грубі, рублені риси обличчя та крижані очі, які викликали у кожного, хто його зустрічав, бажання якомога швидше покинути це товариство.
– Можна подумати, ти злякався, — глузливо сказав Грегорій.
– Я, звичайно, ні, – глухим голосом відповів Кудлач, – але ви, отамане, якось дуже охоче зійшли з їхньої дороги.
Грегорій блиснув зубами в гнівній гримасі.
– Що ти маєш на увазі?
– Я просто кажу те, що бачив сам.
Міхей ледь помітним жестом змусив Кудлача замовкнути. Невже той не розуміє, що сталося? Спроба вбити Костенка не вдалася, козак врятував життя, забравши з собою дитину, а жінка залишилася.
– Він захоче її повернути, – сказав Міхей радше собі, ніж Грегорію чи Кудлачу.
– Ти так думаєш? – скривив губи у виразі сумніву отаман. – Вона не хотіла йти з ним, я і багато інших це прекрасно бачили. Вона віддала йому цуценя і пішла геть. Це дивно, тому що, схоже, Костенко був вже наш. Чи могло бути, що сім’я Кари таке могутнє? Хто знає, може наступної Повні ми підготуємо її до переміни?
Він з тріумфом подивився на Грищего. Міхей скрипнув зубами. Старий лис забезпечився з усіх боків. Він не дарма дозволив Карі заволодіти самицею хорунжого.