Кирило, і справді, міг закінчити двобій на цьому етапі, вдаривши по шиї противника, який намагався утримати рівновагу, але він був занадто далеко, і коли підбіг, Кара вже був готовий поставити захист. Однак несподівана подія вивела його з бойового амоку, і раптом змусила відчути крайню втому. Саме на це розраховував його зболілий суперник. І його кілька разів охоплювало бойове шаленство під час битв з татарами чи волохами, тож він чудово знав, що ціною за це є втрата сил. Проте Кирилові довелося поспішати, бо вовкозаки дуже швидко долали втому навіть у часи, далекі від Повні. Тому він атакував щосили, не звертаючи уваги на кров, що хлинула з рани. Він завдавав короткі, потужні різані удари і смертельні уколи. Вже раз чи два лезо пройшло повз запізно поставлені завіси; з різаної рани на грудях і животі Калмика вже сочилася посока. Її запах п'янив Кирила і змусив його перестати зважати на будь-які незручності. Він підскочив ближче до свого противника, схопив його за праве передпліччя, потягнув на себе, відступаючи вбік, а потім не глибоко, але сильно різонув. Удар влучив трохи вище зап’ястка, гостре залізо скреготнуло по кістці, легко її розрубуючи. Долоня, що все ще стискала шаблю, впала на землю. Кара зойкнув, схопив культю лівою долонею, витріщився на неї, а потім швидко нахилився, щоб підняти шаблю, наступив на відрубаний шматок кінцівки й висмикнув руків’я з хватки власних уже мертвих пальців.
Схожий випадок Міхей спостерігав одного разу, коли відвідав з посольством Річ Посполиту. Два пани-браття посварилися через якусь дрібницю і вирішили битися в поєдинкові. Тоді один не відрубав другому руку, але поранив його так, що іншому довелося битися лівою рукою. Тоді його суперник також взяв шаблю в ліву руку, щоб вшанувати правила честі. Міхей цього не розумів. Вовки не визнавали того, що люди називали благородною поведінкою по відношенню до ворога. Їх було надто мало, щоб собі це дозволити. Закон вовків чітко стверджував, що благо січі є найважливішою річчю, і він виключав милосердя, яке означало слабкість. Кара не чекав пощади, а Кирило не збирався її проявляти. Не встиг Калмик нанести укол лівою, як на нього посипався град ударів. Кирило знову підібрався до руки суперника з шаблею, але цього разу не намагався поранити кінцівку суперника, а щосили вдарив його коліном у пах. Приголомшений болем і швидкою втратою крові, Кара більше навіть не захищався. Від сили удару його зігнуло вдвоє та відкинуло на пару кроків. Кирило поглянув на беззахисного супротивника, підійшов до нього і підняв шаблю.
□□□
Гринька Шпак зітхнув, дивлячись на порожні місця в зім’ятій траві. Ранок зустрів людей мрякою та сірими хмарами. Сергія не було. Зникли без вісті ще п’ятеро – тих, хто разом із Костенком пройшли довгий бойовий шлях, починаючи з перших моментів хмельниччини, як вони називали повстання, підбурюване запорізьким гетьманом. З добрих чотирьох сотень їх залишилося п'ятеро, п'ятеро найвідданіших, готових кинутися у вогонь за своїм командиром, якого часто називали отаманом, хоч той і не мав права на це звання. Так, п'ять найвірніших і шостий Шпак. Але Сергій не захотів брати його з собою і залишив командувати походом.
– Ой, отамане, отамане, – тихо сказав собі Гринька, – молодецька кров у тобі виявилася сильнішою за твій солдатський обов’язок. Але це добре, шукай свою жінку, інакше ти, мабуть, збожеволів би в дорозі, і користі з тебе все одно не було б.
Він повернувся до козаків, що прокидалися.
– Вставайте, собаки! Сонце високо в небі, світить так яскраво, що спека розтопить вас, перш ніж ви встигнете викотити дупи з-під попон! Тож піднімайтеся один за одним, розпалюйте багаття, готуйте їжу!
Люди проклинали сирі попони і свинцеве небо. Де розпалити багаття в таку погоду! І що, коли всі дрова пішли за ніч! У степу непросто добути нормальне паливо, а мокра трава не дає можливості багато готувати. Але Гринька вже був серед воїнів, не шкодуючи знущань і легких стусанів.
– Добре ви спали, ховрахи стамбульські! Боки болять?! Воїнові опівдні вставати соромно! Що ти робиш із цим трутом, Шарай? Що ти намагаєшся підпалити, дурню? Жартів не розумієте? Бери сідло і споряджай коня. По дорозі перекусіть із сідельних сумок! Без сніданку з голоду не помрете, не переживайте!
– А де Хорунжий? – запитав похмурий Шарай, єдиний, хто близько до серця сприйняв слова про приготування їжі.
– Він поїхав вперед, та й взагалі, це не ваша справа. Тепер я вами командую, і моя рука сильніша за хорунжого Костенка.