Хмельницький також не буде задоволений результатом походу. Недостатньо того, що хтось вирізав отців, але й більшість вовкозаків уникли різанини. До речі, жодної погрому для них і не було, забили лише старців, які захищали доступ до січі, всіх вадер та дітей. На очах приголомшених козаків ворожі сили, що стояли проти них, раптово розбіглися. Спочатку з їхніх лав пролунало прокляте виття, а потім бійці втекли. Короману було важко зупинити своїх людей від переслідування. Він одразу здогадався, що відбувається. Усі знали, що першою справою і найважливішим правом вовків було благо січі. А січі без людей немає. Їхній отаман прийняв єдине розумне рішення. І крім того, коли вовки вирвались з кола світної заграви, вони точно могли знову перетворюватися. Якби козаки зайшли надто далеко за ними, їх чекала б жалюгідна доля. А Демену не хотілося марно втрачати бійців. Тим більше, що відступ вовкозаків прикривали старі вовки, які виявилися напрочуд жорсткими та лютими. Їх потрібно було б вбити першими.
Тим часом, перевертні, без особливих труднощів і втрат, прорвали частини, що забезпечували фланги, які мали служити для оточення ворожих сил наприкінці битви. Але битви не було, якщо не рахувати атаки вовків на артилерію та кривавого зіткнення з загоном літніх ветеранів... Була, однак, страшна різанина, спогад про яку змусив закам'янілого Іллю Зайця блювати, як новобранця, який вперше побачив нутрощі своїх бойових побптимів.
– До того ж, твій чоловік убив двох моїх, — продовжував дихати Волочко. – Ти прислав їх шпигувати. Я це знав. Але він їх убив.
Короман зітхнув. Що ж, величний Семен, грізний у бою, але відзначений своїм голубиним серцем до дітей, не міг винести вигляду жорстоко вбитих вовченят. "Я розумію пробити рапірою, розхлястати бердишем, — сказав він. – Але щоб ніби якихось собак!". І було очевидно, що він зробив би це знову.
– Що ж це за вовкозаки такі? — прогарчав надзвичайно красномовний цього ранку капітан драгунів. — У наших січах билися до останнього, жоден з них не втік з поля, а тут…
— А тут вони явно мудріші за ваших, — роздратовано сказав Короман. — Або ж вони вже навчилися від людей, що для того, щоб вижити, іноді треба здатися. У них має бути мудрий ватажок. А тепер, до того ж, вони змусили нас якомога швидше піти. Без ваших чаклунів небезпечно ночувати поблизу.
– Чаклунів?! — крикнув Волочко.
Стурбований Заяць кинувся до намету, а за ним — два драгуни.
– А чаклунів, — спокійно сказав Короман. – Щоб не назвати їх гірше. Наприклад, злими чарівниками. Чи бачив ти таке колись?
Перш ніж капітан встиг заперечити, полковник нахилився над найближчим трупом, розстібаючи сорочку на грудях. Перед очима присутніх з’явилося заляпане кров’ю, але чітке татуювання: перевернута пентаграма, на кожному з кутів якої було видно таємничий символ. Під нижньою вершиною перевернутої зірки та дивним візерунком були написи іноземними літерами.
– Богу вони молилися чи Сатані? — глузливо запитав Демен.
– А може, і до того, і до іншого? — як завжди зухвало додав Ілля. – Ну, нібито вони закликали ім’я Господа, але хто чув про святу людину, яка б носила такі мітки на шкірі? Чи багато таких на службі у вашого царя?
– А щоб ти знав, — прогарчав драгунський капітан. — Єдиних своїх таким дурним хохлам не віддав би!
– А може, і у самого царя-батюшки такі розписи на тілі, га? — посміхнувся Заяць. — Можливо, він сам не вірить у Бога, але і...
– Беріть їх! – крикнув Волочко своїм, одночасно кидаючись на Коромана.
Московському драгуну не пощастило з полковником. Він наткнувся на вістря кинджала і завмер з відкритим ротом. Двоє драгунів, що залишилися, не рухаючись спостерігали, як помирає їхній командир. Насправді ж вони більше дивилися в дула пістолів, які міцно тримав Заяць, ніж на капітана.
– На той світ поспішаєте? – спитав Ілля, побачивши, що один з драгунів намагається непомітно дотягнутися до зброї. – Семен, Лівко, до мене!
Полотно відкинулося, Поріг і Пастух зупинилися, чекаючи наказу.
– Зв’яжіть їх і залиште у возі. Накажіть нашим козакам тихо і швидко полонити всіх драгунів. Досить нам цієї різанини, яка вже тут сталася. Ми повертаємося до Чигирина.
– Ми повертаємося? – здивувався Лівка. – Ми мали десь тихенько зникнути, може, до Сергія піти, а не під сокиру лізти. Хмель нам цього не пробачить.
– Так, – відповів Ілля. – Повертаємося. У будь-якому разі – я, а ви, як хочете. Я хочу кинути ці стерва гетьману під ноги, – він вказав на ченців, – і запитати, чи годиться православному християнину користуватися послугами чаклунів.
– Ви, мабуть, збожеволіли, – сказав Поріг. – Думаєте, Хмільницький – дитина? Нібито не знав? Він все заперечить, як завжди, і посадить нас на кіл, як нещасного Шпака.
– Семен має рацію, – сказав Короман. – Вам немає чого шукати в Чигирині, Білій Церкві чи навіть на Запоріжжі. Ідіть туди, куди гетьманські лапи не дістануть.
Заяць подумав хвилинку, кивнув.
– А ви, полковнику? – стурбовано спитав він. – Кинь усе, будь-який офіцер зараз поведе військо і йди з нами. Хмель тебе теж не пробачить.
Демен сумно посміхнувся.