— Наскільки я знаю, вона ні словом про це не прохопилася, поки плітки з вечірки не дійшли до її хлопця, — мовив Нейтан, обтрусив руки об сорочку й кивнув на машину. — Іди перевір рацію. Побачимо, чи працює.
— Але дуже дивно, що Дженна зненацька вирішила побачитися з дядьком Кемом зараз, — мовив Зандер.
— Ага... іди перевір рацію.
— Бо якщо це збіг, то надто...
— Знаю. Надто вчасний. Рація.
— Отож... — Зандер не поворухнувся. — Тобі не здається, що, можливо, на вечірці і справді сталося щось погане?
— Якби сталося, я б розповів про це ще тоді, — Нейтан обійшов сина, відчинив дверцята машини й сам перевірив рацію.
— Але якщо тоді тобі так не здавалося, зараз... — пішов за ним Зандер.
— Теж нічого не здається, приятелю.
З рації почувся сигнал. Ретранслятор знову працював.
— Полагодили. Можемо їхати.
— А що як...
— Слухай, — мовив Нейтан голосніше, ніж варто, і зробив глибокий вдих, опановуючи себе. — Ми тут говоримо про твого дядька Кема. Рідного дядька. Ти його знаєш.
— Так. Розумію, — Зандер опустив очі.
— Він був приголомшений, коли почув, що вона наговорила.
Це була правда. Сидячи на східцях веранди разом з Ліз, Кемерон плакав, і його плечі здригалися. Однією рукою Ліз гладила його по спині, а другою терла собі перенісся, міцно заплющивши очі.
— І він ніколи нічого не приховував про те, що сталося, — поглянув Нейтан на сина. — За ті кілька днів його розпитували сотні разів — і наш тато, і твоя бабуся, і тодішній міський коп, але він завжди розповідав одне й те саме.
Кем познайомився з Дженною на вечірці. Вони розмовляли, пили, а потім пішли за дюни й переспали. Так, вони обоє цього хотіли. Ні, вона не казала, що має хлопця. Так, звісно, вона з власної волі пішла з ним. Ні, вона не казала нічого такого, що занепокоїло б його. Взагалі нічого. Ні під час, ні опісля.
Нейтан почав складати інструменти, якими користувався на ретрансляторі.
— Але звідки взагалі може бути відомо, що сталося? — сказав Зандер тоном, який примусив Нейтана звести погляд. Баб покинув завантажувати все в машину й спостерігав, схрестивши на грудях руки. Зандер кліпнув, зненацька трохи рознервувавшись. — Просто з твоєї розповіді видається, що ніхто і не може точно знати, що там відбулося.
— Тоді я погано тобі все розповів.
— Справа не в тому... — Зандер не договорив. — Просто двоє людей можуть по-різному пригадувати одну й ту саму подію, і обоє вважатимуть, що було саме так.
— Справді?
— Так. Звісно. У вас із мамою так постійно.
— Навряд чи це можна порівнювати, приятелю.
— Знаю. Я лише кажу, немає значення, що там собі люди думають про те, що вони начебто бачили і як Дженна начебто поводилася. В реальності там було тільки двоє людей, і...
Зандер замовк. Він не закінчив своєї думки вголос, але в тому й не було потреби. Нейтан знав, про що він думає. Лише двоє людей було там тієї ночі, й один з них нині мертвий.
За годину, дорогою додому, пробили колесо.
— Ага, — мовив Баб, стоячи руки в боки й роздивляючись краєвид, поки Нейтан пітнів над домкратом, а пообіднє сонце немилосердно пекло в спину. — Приблизно тут і я застряг. Пригадую ці великі каменюки.
— Чудово. Було б краще, якби ти помітив їх здалеку, — крекнув Нейтан, а Зандер нависав над ним, намагаючись допомогти, але більше заважаючи.
— Ага. Було б. Але я не помітив.
— Так отож.
За такої спеки Нейтанові знадобилося сорок п’ять хвилин і два літри води, щоб рушити далі. Більше не розмовляли, і в тиші зворотна дорога здалася довшою. Хай коли Нейтан зиркав у дзеркальце заднього огляду, а Зандер повсякчас замислено дивився у вікно.
Заки зупинилися під будинком, день уже перетікав у вечір. Незабаром вечеря, і Нейтан, вичищаючи з-під нігтів мастило і бруд у маленькій ванній у коридорі, чув ворушіння туристів на кухні. Відмивши руки, наскільки це було можливо, він вийшов з ванної і, побачивши смужку світла під дверима ліворуч, зупинився. Кабінет. Тепер це Ільзин кабінет.
Почувся тоненький голосок, і Нейтан відчинив двері. На підлозі лежали Софі й Ло серед іграшок і книжок. Ло лежала долічерева, обводячи в альбомі тверді контури, й піщано-біляве волосся падало їй на обличчя. Софі сиділа, схрестивши ноги, намагаючись грати у відеогру однією рукою, бо друга була на перев’язі. Знагла вони дві нагадали Нейтанові його й Кемерона. В цьому віці брати були нерозлийвода, можливо, через брак інших друзів, і все одно закінчилося це відомо чим. Побачивши Нейтана, дівчатка обидві здригнулися.
— Ти мене налякав, — сказала Софі. Повагалася. — Я гадала, це мама.
— Ні. А що? Вам не можна тут гратися?
Нейтан зайшов у кабінет. Тут усе було добре організоване: на письмовому столі — охайні папки й документи. Згори лежав перелік найманих працівників за рік — останніми в нього дописали імена Саймона і Кейті. Великий річний календар на стіні був заповнений на дванадцять місяців наперед: у нього ретельно вписали дати і поставок, і сплати важливих рахунків, і всього іншого, що забезпечувало безперебійну роботу господарства. Нейтан пробігся по ньому очима.
