— Ільза має рацію, — вперше заговорила Ліз, відколи сіли за стіл. Нейтан бачив сліди, що вона знову плакала. За останні дні вона схудла, а шкіра на обличчі обвисла. — Ти її лякаєш, Гарі.
Ло сиділа непорушно, не відриваючи очей від столу, а відтак знову взяла олівець і продовжила малювати.
— Тато не повернувся, бо засмутився, — промовила Ло до свого аркуша. — Через усі ті речі, які позникали.
За столом усі гучно видихнули з полегшенням.
— О Господи, знову це. Не переймайся, Ло, — взяла Ільза доньчину вільну руку та стисла між двох своїх долонь. Побачила збентеження на обличчях Нейтана і Зандера. — Ло якийсь час побоювалася, що у нас був злодій...
— Він і є! — висмикнула ручку Ло. І заходилася шкрябати на аркуші ще лютіше.
— Сонечко, нема...
— Тоді привид.
— І привида нема, — сказала Ільза. Легенько похитавши головою, вона глянула на Нейтана. — Вона гадала, що зникло кілька речей. Загубилося кілька твоїх іграшок і деяких дрібничок, так, Ло?
— Вони не загубилися! Хтось тут був і забрав їх.
Саймон на тому кінці столу ніяково розсміявся.
— Може, то був Санта, — сказав він, щоб зняти напруження.
Ло обдарувала його вбивчим поглядом.
— Не Санта... — сказала вона, але явно хотіла додати «йолопе». — Хтось інший. Хтось поганий.
Вона розхвилювалася, й Ільза забрала в неї з руки олівець.
— Ло, якби хтось побував у садибі, ми б знали. Нікого тут не було, — глянувши у вікно на потемніле небо, мовила вона, але Нейтан вловив у її голосі невпевненість. — Ми гадали, що кілька речей загубилося, але потім вони знайшлися, правильно?
— А які то були речі? — посовався на стільці Зандер.
— Мої іграшки й одяг, — відповіла Ло.
— Але ми їх знайшли, — твердо озвалася Ільза.
— Не всі й не зразу. І хай там як, — відштовхнула материну руку Ло, — а тато своїх речей не знайшов.
— Ти про що? — запитав Гарі.
Ло не відповіла. Вона здавалася знервованою. Заховавши обличчя за волоссям, вона потягнулася до свого олівця.
— Ні, — мовив Гарі незвично різким голосом. — Відповідай, будь ласка.
— Сонечко, — нахилилася до неї Ільза, — ти про які речі?
— Гроші, здається, — прошепотіла Ло. Нейтан заледве її розчув. — Та інші речі. Я не знаю які. Тато шукав їх, але не міг знайти.
— Про які суми йдеться? — запитав Гарі, й Ільза кинула на нього сердитий погляд.
— Господи Боже, та вона заледве до ста долічити здатна, вона такого знати не може. І взагалі, в Кема не зникали гроші. І взагалі нічого не зникало. Не погіршуйте ситуацію.
У Ло підскочили брови.
— Зникали! Зникали, мамо. Він усюди шукав. Хтось був тут...
— Дженна.
Хтось буркнув це ім’я собі під ніс. Нейтан і не зрозумів, хто саме, поки Ліз не тицьнула різко пальцем через стіл.
— Стули пельку, Бабе. Я серйозно.
— ...І в тата справді щось загубилося, — підвищила голос Ло. — Я знаю, я його бачила. Він шукав і в сараях, і в стайні, і всюди. Я знала, що ти мені не повіриш, мамо.
— Справа не в тому. Якщо тато щось загубив, чому він нікому не сказав? — заперечила Ільза, але її слова майже заглушила донька.
— Бо він знав, що йому ти теж не повіриш, як не віриш мені, — вже кричала Ло. — Мабуть, тому він сказав мені тримати це в таємниці.
Різко запала тиша, й Ло притулила долоньку до рота, немов намагаючись загнати слова назад. Її крихітне обличчя стало яскраво-червоним.
Ільза застигла. Її погляд метнувся на старшу доньку, яка здавалася приголомшеною. Софі похитала головою, мовляв: гадки не маю ні про що. Ільза розвернула Ло на стільці до себе обличчям.
— Ло, це дуже важливо: що саме сказав тато?
Ло похитала головою, знову замовкнувши.
— Та заради Бога... — у відчаї зронив Гарі.
— Гарі! — у тоні Ліз чітко прозвучала застережна нотка. Надворі знову почали вити динго. Здавалося, вони дуже близько.
— Ло, все гаразд, — нахилилася Ільза, щоб її обличчя опинилося на одному рівні з доньчиним. — Ти нічого поганого не зробила. Просто скажи правду. Ти впевнена, що тато щось шукав?
Схвильоване личко дівчинки скривилося.
— Так, я його бачила.
— І тато сказав тобі зберігати таємницю від усіх?
— Не від усіх, — поглянула Ло на свою матір. — Тільки від тебе.
Нейтан сидів на ґанку, спостерігаючи, як підкрадається вечір. Червона земля й червоне небо злилися в одне й поступово почорніли. Ло не могла — чи не хотіла — надати більше ніякої корисної інформації, і зрештою Ільза вклала її спати.
Ховаючи в шафу в коридорі Кемеронові інструкції з ремонту, Нейтан побачив там гітару. Зандер читав у своїй кімнаті, тож Нейтан узяв із собою Дафі та присів на веранді. Гітара була розладнана, й поки Нейтан підтягував струни, вухо різали негармонійні ноти. На тому боці двору, у фургоні туристів, досі горіло світло й чулося мурмотіння голосів. Нейтан не міг розрізнити слів, але з інтонацій було схоже на сварку. Далі за фургоном не було видно нічогісінько. Він саме стиха награвав, намагаючись правильно витримати кінцівку твору, коли почулося, як відчиняються сітчасті двері, й Нейтан звів погляд.
— Це моя гітара.
Софі притулилася до дверей, і жовте світло осявало її, як німб.
— Вибач. Я її випадково знайшов.
