«Вибачся перед татом», — сказала Ліз після перших п’ятьох. Кемерон, проігнорувавши її, кинув у полум’я ще одну книжку, а Карл спостерігав за сином з таким виразом, якого Нейтан ще в нього ніколи не бачив. Його вразила здогадка, що якоюсь мірою вони обидва отримують задоволення від вистави.
Вся процедура забрала понад годину. Нарешті, коли горіла остання книжка, а Нейтан нервово поглядав на будинок, питаючи себе, що ж буде далі, Кемерон подивився Карлові в очі.
«Вибач, тату», — опустив він погляд, нарешті розкаявшись.
Нейтан відчув, як розслабилася Ліз. Навіть Карл, здавалося, зітхнув з полегшенням, поки в гарячому нічному повітрі світилися жарини. Батько дивився на Кемерона, немов намагаючись щось зрозуміти, а далі розвернувся до Нейтана зі значно звичнішим виразом обличчя.
«Якщо хтось із вас ще раз спробує утнути таку дурню, обіцяю, буде вдесятеро гірше. І не лише для вас двох».
Нейтан відчув, як Ліз знову напружилася, і після цього довгий час Нейтан і Кемерон виконували все, що їм скажуть.
І зараз, сидячи на веранді навпроти Софі, Нейтан припинив перебирати пальцями струни. Розхотілося грати. Софі помітила це не одразу. Вона дивилася на будинок, на темне вікно сестриної спальні.
— Ти не в курсі, про що Ло говорила за вечерею? — запитав Нейтан.
— Ні, — Софі посмикала перев’язь. — Вона, мабуть, і сама не знає. У неї бурхлива уява.
— Вона здавалася наляканою, — мовив Нейтан.
— Так і є. Вона вважає, що хтось її хоче викрасти.
— Хтось уявний? Як-от скотар? Чи вона справді вірить, що навколо шастає злодій?
— Не знаю. Я їй казала, що їй нема чого хвилюватися. Але вона все одно боїться.
— Мабуть, важко вам двом після того, що сталося з вашим татом.
Софі кивнула, але не озвалася.
— А тато ніколи не розповідав тобі про могилу скотаря? — запитав Нейтан. — Не казав, що вона для нього чимось особлива?
— Здається, ні. Звісно, є ота картина. Але я не знаю, чому він її намалював: він вважав, що скотар був дурний. І це правда.
— Та ну?
— Сам випадково застрелився. Перелазив через паркан і втратив пильність. Нога послизнулася — і він мимохіть зніс собі голову з власної рушниці.
— Хто тобі таке розповів?
— Тато.
— Ясно.
Все було не так, але Нейтан вирішив, що зараз не час виправляти її. У неї і так залишаться про батька суперечливі спогади, то не варто Нейтанові ще й розвінчувати такі дрібні вигадки.
Зітхнувши, Софі поглянула на гітару.
— А можеш зіграти щось інакше?
— Залюбки приймаю замовлення.
Софі назвала не відому йому пісню гурту, про який він і не чув, отож вона її наспівала, і Нейтанові вдалося підібрати ноти. Врешті-решт Софі почала слабенько всміхатися — переважно на його помилки.
— Я почну практикуватися, коли рука загоїться, — сказала вона. — І коли не буде школи.
Вона мала на увазі дистанційне навчання через «Радіо-школу», знав Нейтан. Він сам це все проходив: байдикував у той час, коли мав слухати тріскучий голос далекого вчителя по радіо. Весь навчальний процес переважно покладався на того, хто керував домашнім господарством, і Нейтан пригадував, як бідолашна Ліз силкувалася вмовити Нейтана зосередитися, як це робив Кемерон. Зараз усе робиться через інтернет, якнайближче наслідуючи розклад семестрів і план занять реальної школи. Кілька визначених годин на тиждень учителі можуть поспілкуватися з учнями бодай у відеочаті, а це краще, ніж радіо, вважав Нейтан. Дещо згадавши, він нахмурився.
— То вашими заняттями вдома керує Кейті?
— Ага. Раніше це робила мама, а тепер Кейті. Поки ми на канікулах, вона за нами наглядає.
Нейтан побачив вираз її обличчя.
— Тобі не подобається?
— Нудно. У неї нема жодних цікавих ідей. Того дня, коли зник тато, вона просто змусила нас сидіти в класі й цілий час дивитися фільми.
— А вона була з вами?
— Ага, вона теж була в класі, але нічого не робила. Повсякчас виходила на перерву й була не в гуморі.
— А шкільні заняття вона краще веде?
Софі зморщила носа.
— Та не набагато. Вона не знає, що саме ми повинні проходити, тож не перевіряє, чи ми не відстаємо від програми. Я чула, як мама казала татові, що не слід було її наймати, бо вона... — понизивши голос до шепоту, Софі роззирнулася, — бездарна.
Нейтан придушив посмішку.
— Мама так і сказала?
— Серед іншого. Але я гадаю, мама права, вона... бездарна, — Софі нахилилася ближче. — Не думаю, що вона взагалі справжня вчителька.
— Ні? — (У фургоні досі світилося). — А чому ти так кажеш?
— Вона нас підстригала, — мовила Софі. — Дуже гарно. Думаю, вона перукарка.
Нейтан поглянув на зачіску Софі. Kapé до плечей з розчухраними кінчиками. Нейтан на цьому не дуже розумівся: сам він зазвичай чекав, коли його густа й кошлата чуприна відросте так, що з нею вже неможливо буде впоратися, й тоді просто голив її над раковиною у ванній. Але навіть на його око стрижка здавалася професійною.
